Тієї середи я прокинулася рано. З ліжка щодня вставати все важче: стільки років на городі дають про себе знати. Взяла зерно для курей і вирушила в хлів, щоб нагодувати моїх несушок і зібрати яєчка.
За парканом клопочеться сусідка. Побачила мене і одразу ж крикнула:
– Іванівно! Ну, справді, така рань, а ви знову за роботу беретеся. Відпочивати коли будете?
Тривожно було мені на душі, відповідаю:
– Відчуваю недобре, Іринко! Снилося сьогодні, що мої відправляють мене до будинку для людей похилого віку. А куди ж я без своїх курей поїду?
Сусідка не приймала мої слова всерйоз. Вона постійно говорить про те, який у мене прекрасний онук, приїжджає що вихідні, щоб мене відвідати. Знаю-знаю. Але бачу, як йому тяжко. Зовсім молодий, а лишився без батька. З моєю невісткою після цього ми зовсім втратили зв’язок. Але я її не звинувачую: нам усім було дуже важко. Щоправда, здається, вона мене зовсім не любить.
Якось я чула, що невістка Лідія говорила з моєю дочкою про продаж мого будинку на селі. Дочка моя Тетянка розлучилася нещодавно і тепер тулиться в однокімнатній квартирі з двома дітьми. Мовляв, на отримані гроші можна буде купити їй нормальне житло. Може, я наплутала чогось, але з того часу ніяк не заспокоюся.
Зробивши всі ранкові справи, я пішла у літню кухню готувати сніданок. Але раптом почула звук машини, що під’їжджала, за вікном. Виглянула, а там мій онук Максим! І жодного разу такого не було, щоб він завітав до мене в будній день. Значить, або щось трапилося, або прийшла моя година їхати в будинок для людей похилого віку.
– Привіт бабусю! Вибач, що без попередження. Але час настав, не місце тобі тут, забираємо ми тебе звідси. Збирай свої речі та гайда в дорогу! – з радістю на обличчі сказав онук. І як же я кину все? Тут минуло все моє життя, тут моє господарство, тварини. Але онук був непохитний. Сказав, що чекатиме стільки, скільки буде потрібно.
Я розуміла, що від мене вже нічого не залежить. Взяла із собою все найнеобхідніше, документи та інші речі. Сіла в машину і подумки попрощалася зі своїм улюбленим гніздечком.
А потім ми поїхали. Я думала, що ми їдемо прямо в дім старості, але чомусь наближалися до будинку, де живе мій онук з мамою, моєю невісткою. Я подумала, що вона, мабуть, хоче зі мною попрощатися.
Але коли Лідочка відчинила нам двері, розпливлася в посмішці і сказала:
– Здрастуйте, Алло Іванівно! Швидше проходьте, я вже все приготувала, обідатимемо!
Я знову не розуміла, що відбувається, поки невістка не показала мені кімнату, в якій колись жив мій спочилий син:
– Ми зробили тут ремонт, оновили меблі, щоб вам було зручно. Тепер це ваше затишне містечко, ми житимемо разом.
І тут до мене дійшло, що рідні не віддають мене в будинок для людей похилого віку, а просто хочуть дати притулок у себе. А потім мій онук Максим сказав, що мій будинок на селі ніхто продавати навіть не думав. Ми зробимо там дачу, де зможуть відпочивати усі наші рідні. До речі, виявилося, що й у моєї дочки Тані справи пішли в гору, вона зустріла порядного чоловіка, і тепер вони живуть у зручній великій квартирі.
Все це було схоже на сон, який став дійсністю. Я давно розуміла, що без допомоги рідних довго в селі просто не протягну. Але не хотіла їх ні про що просити. А виявилося, що вони самі все добре знали і просто хотіли зробити мені сюрприз. За що мені таке щастя? Я вдячна Богу, що маю таких рідних, вони у мене найкращі!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
