— Тобі справді шкода грошей навіть на те, щоб я пахла як жінка, а не як освіжувач повітря? — запитала я, дивлячись на флакон за “пару” гривень. Нестор лише холодно знизав плечима: — Мама сказала, що це найкращий вибір за такі гроші, тому не крути носом. Я ще не знала, що за порадами свекрухи та скупістю чоловіка ховається блиск золота, яке він готував зовсім не для мене.
Дощ нещадно бив у шибку, залишаючи довгі розмиті сліди, схожі на сльози на старому склі. У повітрі пахло вологою землею та чимось кислим, що доносилося з кухні, де на плиті вкотре закипала вода в старій емальованій каструлі з відбитим краєм. Я стояла біля вікна, стискаючи в руках невелику картонну коробку, загорнуту в звичайний газетний папір. Це був подарунок на нашу річницю, який Нестор залишив на столі перед тим, як піти на роботу. Мої пальці тремтіли, коли я розривала обгортку, сподіваючись на маленьке диво, на те, що після десяти років спільного життя він нарешті помітить мої втомлені очі та вічне очікування чогось світлого.
Під папером опинився пластиковий флакон з мутною рідиною. На етикетці кривими літерами було написано назву, яку я бачила лише на полицях найдешевших крамниць біля вокзалу, де зазвичай купують побутову хімію на розлив. Різкий, хімічний запах дешевих парфумів просочився крізь кришку ще до того, як я її відкрила. Це був запах розчарування, змішаний з ароматом несвіжих квітів, господарського мила та пилу від старих газет. Я відчула, як у горлі застрягла важка грудка, а серце забилося десь під самим горлом, болісно і часто.
— Тамаро, ти вже відкрила мій сюрприз? — почувся голос свекрухи з коридору.
Олена Петрівна увійшла до кімнати, обтрушуючи мокру парасольку прямо на старий килим, який я старанно вичищала лише вчора. Її погляд одразу впав на флакон у моїх руках. На її обличчі з’явилася дивна посмішка, яку було важко назвати доброзичливою. Вона підійшла ближче, обдавши мене ароматом дорогих пудрових парфумів, які я колись допомагала їй обирати в центральному універмазі.
— О, бачу, Нестор вибрав саме те, що я йому радила. Для дому це найкращий варіант, хіба ні? Ти ж постійно на кухні, навіщо тобі щось дороге, щоб воно змішувалося із запахом засмажки чи мийних засобів? — промовила вона, поправляючи свій шовковий шарф і оглядаючи кімнату критичним поглядом.
Я мовчала, відчуваючи, як усередині все стискається від холоду. Мені хотілося вірити, що це її чергова витівка, що вона підмовила сина на такий крок, щоб вкотре показати моє місце в цій родині — десь між шваброю та кухонною плитою. Олена Петрівна завжди вміла підібрати слова так, щоб вони ранили глибше за будь-яку зброю.
— Хіба ви не бачите, що цей запах просто нестерпний? — нарешті витиснула я з себе, дивлячись на свої почервонілі від постійної роботи руки.
— Ти просто надто вибаглива стала, Тамаро. Мій син працює з ранку до ночі, щоб у вас був дах над головою, щоб на столі була їжа. А ти крутиш носом від подарунка, який він обирав з такою великою економією для сімейного бюджету. Ти б краще подумала, як дірку на шпалерах заклеїти, а не про пахощі мріяла.
— З економією? Олено Петрівно, це коштує копійки. Буквально кілька монет.
— От і добре. Гроші треба рахувати, а не пускати за вітром на склянки з кольоровою водою. Нестор — практична людина. Він знає ціну кожній копійці, не те що деякі.
Вона пішла, залишивши по собі шлейф впевненості та зверхності. Я залишилася одна в порожній вітальні, де навіть меблі здавалися чужими. Старий диван з потертими підлокітниками, вицвілі штори, які я давно просила замінити, тріщина на стелі, яку Нестор обіцяв залатати ще три роки тому — усе це раптом стало частиною однієї великої картини мого життя. Життя на всьому заощадженому, на всьому другосортному.
Я підійшла до дзеркала. На мене дивилася жінка з блідим обличчям і тьмяним волоссям. Де поділася та дівчина, яка колись любила танцювати під дощем і не боялася мріяти про подорожі? Вона розчинилася в сірих буднях, у вічних підрахунках бюджету, у намаганнях догодити чоловікові, який вважав кожну витрату на мою радість особистою образою.
Увечері повернувся Нестор. Він зняв важке пальто, яке пахло сирістю, мазутом і вулицею, і кинув ключі на тумбочку. Звук металу по дереву змусив мене здригнутися. Його обличчя було спокійним, навіть трохи втомленим, але в очах не було й тіні вини чи сумніву.
— Тобі сподобалися парфуми? — запитав він, навіть не дивлячись на мене, розв’язуючи мокрі шнурки на важких черевиках.
Я винесла флакон і поставила його перед ним на обідній стіл, покритий старою клейонкою з малюнком якихось незрозумілих фруктів.
— Це ти сам вибирав чи мама підказала? — мій голос звучав тихо, але в ньому вже зріла буря.
— А яка різниця? Мама знає толк у речах. Вона сказала, що це стійкий аромат, якраз для домашнього вжитку. Сказала, що зараз такі всі купують.
— Несторе, це аромат для чищення унітазів, а не для жінки. Ти серйозно вважаєш, що я заслуговую на це після всього, що ми пройшли? Після десяти років, коли я не просила в тебе нічого дорожчого за шматок хліба?
Він нарешті підвів голову. Його погляд став холодним і гострим, як лезо ножа. Він повільно випрямився, заповнюючи собою простір невеликої кухні.
— Ти знову за своє, Тамаро. Тобі вічно всього мало. Ми збираємо на нову машину, на ремонт дачі, на чорний день. Кожна копійка має значення. Я собі не дозволяю зайвого, і ти не повинна.
— Ти збираєш на машину, яку водитимеш лише ти. А на ремонт дачі, де я буду гнути спину на городі з ранку до вечора під твоїм наглядом. Де в цьому всьому я, як жінка? Де хоч крапля тепла чи поваги?
— Не починай цю драму. Ти живеш у комфорті, у тебе є дах над головою, ти не голодуєш. У тебе є все необхідне для нормального життя. А ці парфуми — цілком нормальний жест уваги. Інші жінки і того не мають.
— Нормальні? — я відчула, як гаряча хвиля підкочується до горла. — Тоді чому твоя мати користується французькими парфумами в скляному флаконі з золотим написом, які ти сам їй купив минулого місяця? Я бачила чек у твоїй кишені, Несторе. Коли прала твої штани. Випадково бачила, і ціна там була така, що ми могли б місяць харчуватися всією родиною.
У кімнаті запала тиша, така густа, що її можна було різати ножем. Чути було лише, як цокає старий годинник на стіні, відраховуючи секунди нашого шлюбу, і як дощ продовжує монотонно бити по підвіконню. Нестор повільно встав зі стільця, його пальці вчепилися в край столу. У цьому погляді не було тепла, лише роздратування від того, що його зручний світ почав тріщати.
— Мама — це інша справа. Вона мене виростила, вона заслужила на повагу і на те, щоб мати найкраще. А ти тільки вимагаєш і вимагаєш. Ти стала егоїсткою.
— Повагу? А я? Я, яка працює на двох роботах, щоб ми могли відкладати ті твої кляті гроші? Я, яка веде все господарство, терпить твої зауваження щодо кожної витраченої копійки і твою вічну скупість? Ти навіть хліб купуєш вчорашній, бо він на кілька копійок дешевше!
— Яка ще скупість? Я дбаю про наше майбутнє, про нашу старість! — він підвищив голос, і я побачила, як на його шиї надулася жила.
— Ти дбаєш про свій контроль над усім, прикриваючись майбутнім. Знаєш, я сьогодні не просто так сиділа вдома. Я вийшла на вулицю і зайшла в ту лавку, де продають ці флакони. Просто щоб подивитися, скільки коштує твоя любов. І знаєш, що я там побачила через скло вітрини?
— І що ж ти там побачила, Шерлок у спідниці? — він склав руки, демонструючи повну байдужість, але я помітила, як сіпнулося його віко.
— Я побачила тебе. Точніше, твою машину на парковці біля ювелірного магазину на сусідній вулиці. Ти не помітив мене, бо був дуже зайнятий розмовою з якоюсь рудовою дівчиною в дорогому плащі. Ви сміялися, так щиро, як ти ніколи не смієшся зі мною. І ти тримав у руках фірмовий пакет з логотипом, який точно не був призначений для кухонного начиння. І це був не подарунок для твоєї мами, бо її день народження був пів року тому.
Його обличчя на мить здригнулося, фарби зникли, залишивши лише землистий відтінок. Він зробив крок до мене, намагаючись нависнути зверху, але я не відступила. Я дивилася на нього і бачила перед собою зовсім чужу людину.
— Ти помилилася, Тамаро. Тобі здалося. Ти завжди бачиш те, чого немає, через свою хворобливу уяву і невдоволення життям. Це була ділова зустріч, звичайна формальність.
— Я бачила все чітко. І пакет, і твою посмішку, і те, як ти обережно допоміг їй сісти в машину. Ту саму машину, на яку ми нібито збираємо кожну копійку, відмовляючи собі в нормальній їжі. Ти економиш на мені, на нашому побуті, на кожній дрібниці, щоб купувати золото комусь іншому? Ти купуєш мені мило в пляшці, а їй — прикраси?
— Це був подарунок важливому партнеру по бізнесу! — крикнув він, і його голос відбився від стін порожньої кухні. — Ти нічого не розумієш у справах, у тому, як крутяться гроші. Щоб заробляти, треба вміти пустити пил в очі.
— Партнеру? У ювелірному магазині? Не кажи мені цих казок, Несторе. Я вже не та наївна дівчинка, яка вірила кожному твоєму слову. Ти просто звик, що я мовчу. Що я задовольняюся малим, поки ти будуєш своє паралельне, блискуче життя. Тепер я розумію, чому ці парфуми опинилися в моїх руках сьогодні. Це був навіть не подарунок, це був спосіб поставити мене на місце. Повідомити мені, наскільки низько ти мене цінуєш. Що я варта лише цього хімічного смороду.
Нестор різко розвернувся, зваливши стілець, і пішов до спальні. Грюкіт дверей був таким сильним, що з полиці у вітальні впала моя стара фотографія в дерев’яній рамці. Скло тріснуло, довга гостра лінія розділила наше спільне зображення навпіл, пройшовши прямо через наші з’єднані руки.
Я повільно сіла на підлогу серед уламків. Запахи в кімнаті змішалися в один важкий коктейль: сирість від його пальта, пил, кислий запах вечері та цей нестерпний солодкий аромат дешевизни з розкритого флакона. У моїй голові, наче старе кіно, крутилися спогади про те, як ми починали. Ми тоді не мали нічого, ділили один холодний бутерброд на вокзалі, мріяли про великий будинок, де завжди буде пахнути свіжим хлібом і квітами. Ми обіцяли один одному ніколи не ставати такими, як ті знеособлені пари, що живуть заради речей. А тепер я сиджу в квартирі, де кожна річ кричить про мою непотрібність і про те, що я — лише додаток до його банківського рахунку.
Мені згадалося, як минулого року я просила його купити мені нові зимові чоботи, бо старі зовсім протікали. Він тоді дві години читав мені лекцію про те, що старі можна ще раз заклеїти, а гроші краще вкласти в акції. Я ходила з мокрими ногами весь лютий, поки він купував собі новий дорогий годинник, бо це — статус.
Наступного ранку я не встала раніше, щоб приготувати йому каву і підсмажити грінки. Нестор вийшов із кімнати роздратований, його сорочка була пом’ята, а погляд — похмурим.
— Де мій сніданок, Тамаро? Я запізнююся на важливу зустріч, у мене немає часу шукати їжу.
— Снідай тим, на що тобі не шкода витратити час і гроші, — спокійно відповіла я, не підводячи голови від книжки, хоча літери розпливалися перед очима.
— Що це за тон? Ти вирішила влаштувати протест через пляшечку дешевих парфумів? Це ж просто смішно. Ти поводишся як маленька дитина.
— Ні, Несторе. Це не через парфуми. Це через те, що я нарешті відчула їхній справжній запах. Це запах твоєї брехні, твоєї байдужості і твоєї зради самому собі.
Він підійшов ближче, намагаючись взяти мене за плече, щоб знову схилити на свій бік, але я різко відсторонилася. Його рука зависла в повітрі.
— Слухай, якщо тобі так треба, я дам тобі грошей, купи собі щось у торговому центрі. Тільки заспокойся і перестань псувати мені ранок. У мене сьогодні підписання контракту.
— Мені не треба твої подачки. Мені треба було просто знати, що я для тебе щось значу. Що я — людина, а не інвентар у цій квартирі. Але вчорашній день усе розставив по місцях. Твоя економія закінчується там, де починаються твої власні бажання.
— І що ти збираєшся робити? — він виклично підняв брову. — Підеш до своєї сестри в її тісну однушку, де шпалери відвалюються? Чи до батьків у село? Кому ти потрібна зі своїми принципами і розбитим коритцем? Ти без мене пропадеш через місяць.
Ці слова були як удари в темряві. Він точно знав мої слабкі місця. Моя сім’я завжди жила скромно, ми ніколи не мали надлишків, і він вважав, що врятував мене з бідності, привівши у свій дім. Він роками вирощував у мені це почуття вдячності, яке насправді було ланцюгом.
— Можливо, я і буду жити в тісноті, Несторе, але принаймні там повітря буде чистим. Там не буде пахнути зневагою і постійним страхом витратити зайву копійку на себе.
Він засміявся, і цей сміх був сухим, порожнім, наче звук каменів, що перекочуються в металевій банці.
— Подивимося, як довго ти витримаєш без мого гаманця. Коли захочеться їсти, принципи швидко втрачають смак.
Він пішов, знову залишивши мене в тиші, яка тепер здавалася мені не ворожою, а визвольною. Я почала збирати свої речі. Їх виявилося дивно мало для десяти років шлюбу. Кілька светрів, джинси, старі книги, пара пам’ятних дрібничок — усе моє життя вмістилося в одну велику сумку. Я озиралася навколо, і речі, які раніше здавалися важливими, тепер виглядали як старий непотріб.
Я відкрила шафу в передпокої, щоб знайти свою парасольку, і натрапила на коробку, де Нестор зберігав старі документи та чеки. Поруч, за пачками паперу, лежала маленька оксамитова коробочка темно-синього кольору, яку я раніше ніколи не бачила.
Моє серце на мить зупинилося. Я повільно відкрила її. Всередині на білому атласі лежало масивне золоте кільце з прозорим, сяючим каменем, який грав усіма барвами навіть у тьмяному світлі коридору. Це не було кільце для його мами — стиль був занадто молодіжним. Це не було кільце для мене — я ніколи не носила таких речей, та й приводу не було.
До кільця була прикріплена маленька записка, написана його чітким, твердим почерком. Там було ім’я, яке я ніколи не чула, і слова, від яких мені стало холодно. Він писав про те, як чекає на їхню наступну поїздку до моря, про те, що вона — його справжнє натхнення.
Мій світ, який і так ледь тримався, остаточно розсипався на дрібний пил. Уся його скупість щодо мене, кожна відмова у покупці нових ліків, коли я хворіла, кожна суперечка через рахунки за світло — усе це було лише способом звільнити ресурси для іншого життя. Кожна моя зекономлена сукня перетворювалася на золото на пальці жінки, про яку я навіть не знала.
Я відчула таку втому, якої не відчувала ніколи в житті. Це була не фізична втома, а повне вигорання душі. Я взяла той жахливий флакон парфумів, який він мені подарував, і поставила його прямо на оксамитову коробочку з золотом. Нехай це буде моїм останнім жестом у цьому домі. Своєрідний обмін — дешева хімія за дорогу зраду.
Виходячи з під’їзду, я вдихнула свіже повітря. Дощ скінчився, і небо над містом стало прозоро-сірим. Повітря пахло озоном і свободою, без домішок штучних ароматів чи фальшивих обіцянок. Я йшла по калюжах, і мені було байдуже, що мої старі чоботи промокають, бо тепер мені не потрібно було виправдовуватися за кожен свій крок перед людиною, яка оцінила наше десятиліття в ціну мильної води з вокзального лотка.
Я дійшла до зупинки, відчуваючи дивну легкість у плечах, ніби з них зняли важку залізну плиту. Телефон у кишені завібрував. Це було повідомлення від Нестора.
— Тамаро, я тут подумав… Мама каже, що ти просто перевтомилася від домашніх справ. Повертайся, я замовлю вечерю з ресторану, відсвяткуємо нормально. Я погарячкував. Ми все обговоримо і вирішимо, як жити далі.
Я дивилася на екран, і мені стало майже смішно. “Нормально”. Для нього все було нормально до того моменту, поки я була зручною тінню в його блискучому житті. Я не стала відповідати. Я просто вийняла сім-карту і викинула її в урну біля лавки.
Коли під’їхав автобус, я зайняла місце біля вікна. Повз пропливали знайомі вулиці, будинки, магазини, де ми колись разом купували меблі. Усе це здавалося декораціями до вистави, яка нарешті закінчилася. Я думала про те, скільки ще таких жінок зараз стоять біля вікна, стискаючи в руках черговий дешевий подарунок і намагаючись знайти виправдання для чоловіка, який давно перестав їх бачити.
Чи можна побудувати щастя на тотальній економії почуттів, і чи є сенс продовжувати шлях з людиною, яка вважає твій комфорт непотрібною розкішшю, поки сама купається в золоті? Що краще — стабільна бідність душі чи невідомість, яка пахне свіжим вітром після довгої зливи?
