— Тобі там буде спокійніше, Софія каже, що ти вже не справляєшся з побутом — Макар нервово ходив по моїй кухні, оминаючи старі стільці. Син вирішив, що моє життя в центрі міста коштує надто дорого, щоб витрачати його на самотню старість. Він ще не знав, що ключі від цієї квартири вже лежать у поштовій скриньці сусідки
Сонце ледь пробивалося крізь щільні штори, коли Макар увійшов до моєї вітальні. Він не роззувався, просто пройшов у центр кімнати, розглядаючи старі меблі так, ніби вони вже були купою сміття на вивіз. Його погляд зупинився на моєму письмовому столі, де лежали папери, рахунки та стара фотографія в дерев’яній рамці. Я сиділа в кріслі, стискаючи пальцями підлокітники. Повітря в кімнаті пахло пилом і вчорашнім чаєм, який я забула вилити.
— Мамо, ми все обговорили з Оленою. Тобі там буде краще. Там свіже повітря, догляд, спілкування з людьми твого віку — почав він, навіть не привітавшись нормально.
Я мовчала, розглядаючи тріщинку на паркеті. Макар завжди говорив швидко, коли нервував. Його голос звенів металом, і в кожному слові відчувалося бажання якнайшвидше закрити це питання.
— Я не збираюся нікуди їхати, Макаре. Мені добре тут. Це мій дім. Тут кожна річ знає мою історію — відповіла я тихо, але твердо.
— Твій дім вимагає ремонту, на який у тебе немає грошей. А ця квартира занадто велика для однієї людини. Ми її продамо, закриємо наші борги, а частину покладемо на твій рахунок у тому закладі. Це логічно, мамо. Тобі важко ходити по магазинах, ти забуваєш вимикати плиту.
— Я забула її один раз за п’ять років — я підвела голову і подивилася йому в очі.
Макар відвернувся. Він почав ходити по кімнаті, торкаючись пальцями корінців книг. Він завжди був таким — прагматичним, холодним, націленим на результат. Моє життя для нього тепер виглядало як застарілий актив, який треба вигідно реалізувати.
— Софія каже, що ти стала забудькуватою — кинув він через плече.
— Софія бачить мене раз на пів року. Звідки їй знати? — я відчула, як усередині закипає холодна образа.
— Вона твоя невістка, вона піклується про наше майбутнє. Мамо, зрозумій, ми не можемо розриватися між роботою і поїздками до тебе на інший кінець міста. А там — природа, ліс поруч.
— Там — паркан і розклад обідів. Я ще не настільки стара, щоб жити за чужим графіком — я встала з крісла, відчуваючи слабкість у колінах, але намагаючись тримати спину рівно.
Макар зупинився і глянув на годинник. Він поспішав. Завжди поспішав. Життя мого сина перетворилося на нескінченну гонку за статусом, новими машинами та поїздками, які він називав відпочинком, хоча навіть на пляжі не випускав телефон із рук.
— Документи я підготую до п’ятниці. Просто підпишеш довіреність. Квартиру вже подивився рієлтор, попит є. За місяць ми все закриємо — сказав він таким тоном, ніби питання було вирішене остаточно.
— А мене ти запитав? — мій голос здригнувся.
— Я роблю це для твого блага. Не будь егоїсткою — він розвернувся і пішов до дверей.
Коли за ним зачинилися двері, у квартирі запала така тиша, що я почула цокання старого годинника в коридорі. Егоїстка. Це слово пекло гірше за вогонь. Я все життя віддала йому. Працювала на двох роботах, відмовляла собі в усьому, щоб він мав найкращу освіту, щоб у нього був старт. А тепер мій старт закінчувався в кімнаті з білими стінами десь під містом.
Я підійшла до вікна. Надворі вирувала весна, але я її не відчувала. У моїх думках був лише цей холодний план сина. Продати квартиру. Продати мої спогади.
Наступного дня прийшла Софія. Вона принесла фрукти, які я не любила, і поставила їх на стіл з таким виглядом, ніби робила величезну послугу.
— Мамо, Макар дуже переживає. Ви ж розумієте, що так буде краще для всіх — почала вона, присідаючи на край стільця.
— Краще для кого, Софію? Для вас, щоб отримати гроші за продаж моїх стін? — я не збиралася грати в їхні ігри.
— Ну навіщо ви так? Ми ж хочемо, щоб у вас був комфорт. У тому пансіонаті чудові умови. Окремий номер, телевізор, навіть бібліотека є.
— У мене тут своя бібліотека. Книги, які я збирала десятиліттями. Куди ви їх подінете? — я вказала на стелажі.
— Мамо, ну кому зараз потрібні ці старі папери? Ми залишимо кілька найважливіших, а решту — ну, можна віддати в бібліотеку або просто вивезти. Не захаращуйте собі голову дрібницями.
Я подивилася на неї і вперше побачила в ній абсолютно чужу людину. Її турбота була фальшивою, як пластикові квіти на моєму підвіконні, які вона колись подарувала.
— Ви вже все вирішили, так? — запитала я.
— Ми просто плануємо. Але зволікати не варто. Ринок нерухомості зараз нестабільний — Софія посміхнулася своєю професійною посмішкою рієлтора.
Коли вона пішла, я довго сиділа в темряві. Я не хотіла бути тягарем, але й не хотіла ставати непотрібним мотлохом. У моїй голові почав визрівати план. Це не був план помсти, це був план порятунку залишків моєї душі.
Я дістала зі схованки стару залізну коробку з-під печива. Там лежали мої заощадження. Гроші, які я збирала роками на чорний день. Раніше я думала залишити їх Макару, щоб він міг купити собі щось значуще. Але тепер я зрозуміла — чорний день настав сьогодні.
Вранці я зателефонувала своїй старій подрузі, яка вже багато років жила в Норвегії. Ми не бачилися вічність, лише зрідка листувалися.
— Ганно, ти пам’ятаєш нашу обіцянку в університеті? Побачити північне сяйво разом? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.
— Маріє, ти серйозно? Після стількох років? — Ганна здивувалася, але в її голосі почулася радість.
— Більш ніж серйозно. Мені треба поїхати. Прямо зараз.
— Приїжджай. Мій дім завжди відкритий. Фіорди чекають. Це краще, ніж сидіти в чотирьох стінах і чекати на фінал.
Я почала діяти швидко. Протягом тижня я зняла всі гроші з рахунків. Я не казала Макару нічого. Коли він зателефонував у четвер, щоб нагадати про довіреність, я відповіла коротко.
— Приходь завтра ввечері. Все обговоримо.
Тієї ночі я майже не спала. Я збирала невелику валізу. Тільки найнеобхідніше. Кілька улюблених суконь, теплий светр, альбом зі старими фотографіями, де ми ще були щасливою сім’єю, де мій чоловік був живий, а Макар був маленьким хлопчиком, який тримав мене за руку.
Вранці я викликала таксі до аеропорту. Квартиру я не продавала. Я просто зачинила її на всі замки. Ключі я залишила у сусідки, якій довіряла більше, ніж рідному сину.
— Якщо прийде Макар, скажи, що я поїхала шукати себе — сказала я їй на прощання.
В аеропорту було шумно. Люди кудись поспішали, обіймалися, сміялися. Я почувалася маленькою піщинкою в цьому вирі. Але вперше за багато років я відчувала свободу. У моїй сумці лежав квиток в один кінець. Квиток до Осло.
Політ пройшов як у тумані. Я дивилася в ілюмінатор на хмари і думала про те, як легко ми відмовляємося від мрій заради обов’язку перед тими, хто нас не цінує. Я все життя була зручною мамою, зручною дружиною, зручною колегою. А тепер я просто хотіла бути собою.
Ганна зустріла мене в аеропорту. Вона майже не змінилася, лише волосся стало зовсім білим, а зморшки навколо очей — глибшими.
— Ти збожеволіла, Маріє. Але це найкраще божевілля, яке я бачила — сказала вона, міцно обіймаючи мене.
Ми поїхали до її будиночка на березі затоки. Там було холодно, вітряно, але повітря було таким чистим, що паморочилося в голові. Вечорами ми сиділи біля каміна, пили чай і розмовляли. Вона розповідала про своє життя, про те, як втратила все і почала спочатку в чужій країні. Я розповідала про Макара.
— Знаєш, Маріє, діти — це гості в нашому домі. Ми їх виховуємо, годуємо, а потім вони йдуть. І ми не повинні ставати для них меблями, які заважають перестановці — сказала Ганна, дивлячись на вогонь.
За тиждень мені зателефонував Макар. Його голос був сповнений люті.
— Ти де? Сусідка каже, що ти поїхала. Ти що, з глузду з’їхала? Ми вже домовилися про завдаток за квартиру! Рієлтор чекає!
— Я в Норвегії, Макаре. Дивлюся на гори. Тут дуже гарно — відповіла я спокійно.
— Яка Норвегія? Які гори? У тебе гроші на картці закінчилися? Хто тобі це дозволив?
— Мені не потрібні дозволи. Це мої гроші, які я збирала все життя. І це моя квартира. Я її не продаю. Поверни рієлтору завдаток зі своїх ресурсів.
— Ти руйнуєш наше майбутнє! — кричав він у слухавку.
— Ні, Макаре. Я рятую своє теперішнє. Ти хотів відправити мене до лісу під містом, щоб я там доживала вік, дивлячись у вікно. А я вирішила, що хочу бачити море.
— Мамо, повернися негайно. Це несерйозно. Ти стареча людина, ти не впораєшся там.
— Я вже справляюся. До речі, я вирішила здати квартиру в оренду через агентство. Гроші будуть приходити мені на новий рахунок. Тобі більше не доведеться піклуватися про мої фінанси.
Він кинув слухавку. Я знала, що він не пробачить мені цього вчинку. Але дивно — мені не було боляче. Вся та величезна гора провини, яку я несла роками, раптом розсипалася в прах.
Ми з Ганною подорожували вздовж берега. Я бачила величезні льодовики, які здавалися вічними. Я бачила, як рибалки виходять у море на світанку. Я куштувала дивні страви і мерзла на вітрі, але відчувала себе живою.
Одного вечора ми піднялися на скелю, з якої відкривався вид на фіорд. Сонце сідало, фарбуючи воду в глибокий пурпур.
— Ти не шкодуєш? — запитала Ганна.
— Шкодую лише про те, що не зробила цього раніше. Я чекала, що хтось принесе мені щастя на тарілці, а виявилося, що за ним треба просто вийти за двері — відповіла я.
Минув місяць. Макар більше не дзвонив. Софія надіслала повідомлення, повне обурення, про те, як я підставила їх перед покупцями. Я не відповіла. Моя квартира тепер належала молодій парі з дитиною, які обіцяли доглядати за моїми книгами. Орендна плата дозволяла мені залишатися в Норвегії ще надовго.
Я почала вчити мову. Повільно, важко, але з цікавістю. Я познайомилася з місцевим чоловіком на ім’я Олаф, який тримав невелику майстерню з виготовлення дерев’яних човнів. Він не знав моєї історії, він просто бачив жінку, яка любить сидіти біля води і малювати в блокноті.
— Чому ти тут, Маріє? — запитав він мене якось.
— Бо вдома мені сказали, що мій час минув. А я вирішила перевірити годинник — усміхнулася я.
Моє життя не стало ідеальним. У мене часто боліли суглоби від вологого клімату, я сумувала за деякими дрібницями з минулого життя, але я більше не була зайвим предметом у чужому сценарії.
Одного разу я отримала листа від Макара. Це був паперовий лист, що мене здивувало.
— Мамо, у нас народилася донька. Ми назвали її Соломією. Якщо захочеш колись побачити онуку, двері нашого нового будинку відчинені. Але квартиру ми все одно вважаємо помилковим рішенням.
Я прочитала лист кілька разів. Соломія. Моя онука. Я відчула теплий прилив радості, але він не перекрив мого бажання залишитися тут. Я знала, що цей лист — лише спроба знову повернути мене в орбіту їхніх інтересів. Можливо, колись я приїду в гості. Як гість, а не як об’єкт для опіки.
Я вийшла на балкон будиночка Ганни. Вітер дихав сіллю і свободою. Я подивилася на свої руки — старі, покриті плямами, але вони все ще могли тримати пензель, вони могли готувати їжу, вони могли обіймати світ.
Мій син хотів продати мої стіни, щоб купити собі комфорт. Він думав, що старість — це тиша і покірність. Але він помилився. Старість — це просто ще один розділ, і тільки ми вирішуємо, чи буде він похмурим епілогом, чи початком нової мандрівки.
Тепер я часто думаю про те, скільки людей зараз сидять у своїх кріслах, слухаючи докори дітей, і бояться зробити крок за поріг. Вони вірять, що їхнє життя вже не належить їм. Вони дозволяють іншим вирішувати, де їм спати і що бачити у вікні.
Я дивлюся на небо, де з’являються перші зірки. Тут, на півночі, вони здаються ближчими. Я зробила свій вибір. Я обрала не спокій, а життя. Я обрала не виправдання, а вчинок.
А що обрали б ви, якби ваші найближчі люди запропонували вам обміняти вашу свободу на їхній спокій? Чи вистачило б вам сміливості зачинити двері минулого і поїхати туди, де вас ніхто не чекає, але де ви нарешті зможете дихати на повні легені?
