— Тобі вже 45, Валю, у тебе немає ні сім’ї, ні роботи, лише запах старої квартири у волоссі — безжально констатував брат, дивлячись на мої посірілі руки. Поки я віддавала свою молодість батькам, він рахував дні до моменту, коли зможе виставити цей дім на продаж.
Склянка води на тумбочці вкрилася дрібними бульками повітря. Вона стояла там з вечора, коли я востаннє заходила до кімнати батька. Зараз у коридорі було занадто тихо, так тихо, що я чула власний пульс у скронях. Ця тиша не приносила полегшення, вона лише тиснула на плечі, нагадуючи про те, що тепер я можу спати скільки завгодно, ходити куди захочу і не прислухатися до кожного шурхоту за стіною. Але ноги чомусь не йшли до виходу. Я просто сиділа на кухні, де старі шпалери в кутках почали відклеюватися від вологи, і дивилася на свої руки. Вони здавалися мені чужими — сухі, з посірілою шкірою, звиклими до постійного прання, прибирання та розтирання спини тому, хто вже нічого не відчував.
Валентино, ти знову забула купити той чай, — голос брата вивів мене із заціпеніння.
Сергій стояв у дверях, притулившись плечем до одвірка. Він приїхав одразу, як тільки дізнався, що нашого тата не стало. Приїхав у своєму дорогому пальті, яке пахло чужим містом, успіхом і дорогою парфумерією. У його очах не було розпачу, лише якась ділова зосередженість, ніби він приїхав на чергову нараду, а не в дім, де провів дитинство.
— Я не забула, Сергію. Просто татові він уже не потрібен, — відповіла я, не піднімаючи очей.
— Ну так, звісно. Я просто до того, що треба зібратися з думками. Треба вирішувати, що робити з квартирою.
— Квартирою? — я нарешті подивилася на нього. — Він лише вчора пішов, а ти вже про стіни думаєш?
— А про що мені думати? — Сергій пройшов до столу і відсунув стілець, який неприємно скрипнув по лінолеуму. — Життя триває, Валю. Ти тут просиділа п’ятнадцять років. П’ятнадцять! Ти хоч розумієш, що тобі вже сорок п’ять? У тебе нікого немає. Ні чоловіка, ні дітей, ні нормальної роботи.
— У мене були батьки, Сергію. Я була потрібна їм щодня, щохвилини. Хто б їх доглядав, якби я поїхала за тобою в столицю? Хто б міняв постіль мамі, коли вона не могла підвестися? Хто б слухав татові спогади про війну по десять разів на день, щоб він не почувався забутим?
— Це був твій вибір, — він знизав плечима, дістаючи телефон. — Я пропонував найняти людей. Пропонував гроші.
— Люди не замінять доньку. Гроші не замінять присутності. Ти присилав папірці раз на місяць і вважав свій обов’язок виконаним. А я бачила, як вони згасали. Я відчувала цей запах ліків і старого дерева щодня. Я не могла просто зачинити двері й піти жити своє життя, знаючи, що вони дивляться у вікно і чекають на мене.
— І що тепер? Тепер ти одна в цій трикімнатній пустці. Я пропоную її продати. Поділимо чесно, купиш собі щось менше, решту відкладеш. Тобі треба починати спочатку.
— Починати спочатку в сорок п’ять? — я гірко всміхнулася. — Ти хоч знаєш, як це — коли в тебе немає жодного фото з відпустки за останні десять років? Коли всі твої подруги обговорюють весілля дітей, а ти знаєш тільки графік прийому таблеток? Я навіть не знаю, хто я така поза цими стінами.
Сергій зітхнув і почав щось швидко писати в телефоні. Йому було нудно. Моя драма не вписувалася в його розклад. Він завжди був таким — швидким, цілеспрямованим, холодним. Коли мама захворіла, він приїхав на два дні, погладив її по руці, залишив пачку грошей на тумбочці й полетів на конференцію. Я ж залишилася. Я бачила, як її обличчя стає прозорим, як вона намагається посміхнутися мені крізь біль. Її не стало три роки тому, і тоді я вперше подумала, що тепер зможу дихати. Але тато здав майже миттєво. Він просто перестав ходити. І знову почалося коло: ранок, сніданок, гігієна, читання газет вголос, обід, короткий сон, вечірні розмови про минуле.
Пам’ятаю, як одного разу, років п’ять тому, мене запросив на каву колишній однокласник. Микола був розлучений, добрий чоловік, працював інженером. Ми сиділи в маленькому кафе біля парку, і я весь час дивилася на годинник.
— Валю, розслабся, — казав він мені, накриваючи мою долоню своєю. — Твій батько доросла людина, він годину побуде сам.
— Ти не розумієш, — висмикнула я руку. — Якщо він захоче пити, він не зможе встати. Якщо він впаде, він не підніметься. Я не можу просто сидіти тут і пити каву, коли він там.
Микола більше не дзвонив. Хто захоче будувати стосунки з жінкою, яка завжди однією ногою вдома, біля ліжка хворого? Я не винила його. Я винила обставини, а потім просто звикла. Моє життя звузилося до розмірів квартири. Я знала кожен скрип мостини, кожну пляму на стелі.
— Слухай, Валю, я замовив таксі, мені треба в аеропорт, — Сергій підвівся. — Подумай про продаж. Це найкращий варіант. Я не претендую на більшу частку, хоча за законом ми рівні. Давай зробимо все швидко. Тут гнітюча атмосфера. Не розумію, як ти тут не збожеволіла.
— Я збожеволіла, Сергію. Просто ти цього не помітив, бо тебе не було поруч.
Він вийшов, навіть не обійнявши мене на прощання. Двері зачинилися з важким глухим звуком. Я знову залишилася сама. Підійшла до вікна. Надворі була весна. Люди кудись поспішали, тримали за руки дітей, сміялися. Дерева викидали перші зелені листочки, такі яскраві, що аж різало в очах. А в моїй квартирі пахло пилом і самотністю.
Я зайшла в кімнату батька. Його ліжко було застелене сірим покривалом. На стіні висів старий годинник з маятником, який зупинився в ту саму хвилину, коли серце тата припинило битися. Я не стала його заводити. Нехай стоїть. У цій кімнаті все завмерло. На полиці стояли книжки, які я читала йому вголос. Багато з них були про подорожі, про далекі країни, про океан. Ми часто мріяли, як колись поїдемо до моря.
— Ти ще молода, Валечко, — казав він мені минулого літа, коли сонце палило крізь штори. — От одужаю трохи, і поїдемо в Одесу. Посидимо на березі, поїмо чебуреків, як колись у твоєму дитинстві.
Я кивала, ковтаючи сльози, бо знала, що ніякої Одеси не буде. Його ноги вже не слухалися, а серце працювало на межі. Я брехала йому, що все буде добре, а він брехав мені, що вірить у це. Це була наша маленька гра, щоб не збожеволіти від реальності.
Тепер я відкрила шафу. Там висіли його піджаки, сорочки, які я старанно прасувала щотижня. Я взяла одну сорочку і притиснула до обличчя. Вона все ще пахла ним — милом, тютюновим димом, який в’ївся в тканину за роки, і старістю.
Раптом я зрозуміла, що не маю жодного плану. Сергій правий — мені сорок п’ять. Мої знання з бухгалтерського обліку застаріли на десятиліття. Моя зовнішність відображає втому всіх цих років. Коли я востаннє купувала собі нову сукню? Не пам’ятаю. Завжди було щось важливіше — нові ліки, оплата комунальних послуг, ремонт крана, який постійно протікав.
Я вийшла на балкон. Сусідка з третього поверху, пані Марія, розвішувала білизну. Вона побачила мене і на мить зупинилася.
— Співчуваю, Валю. Як ти тепер? — крикнула вона.
— Не знаю, пані Маріє. Поки що просто дихаю.
— Приходь увечері на чай. Не сиди одна в тих стінах. Вони з’їдять тебе.
Я подякувала і зайшла назад. Стіни й справді тиснули. Кожен куток нагадував про те, чого більше немає. Ось тут мама вчила мене вишивати, коли я ще ходила до школи. Ось тут тато сварив мене за першу двійку з математики. А ось тут я стояла на колінах, коли в тата стався перший напад, і благала Бога не забирати його так швидко.
Мене охопила дивна злість. Злість на Сергія, який так легко відмовився від пам’яті. Злість на батьків, які, самі того не бажаючи, забрали мої найкращі роки. І найбільше — злість на себе. За те, що була такою правильною. За те, що не вміла сказати “ні”. За те, що боялася бути егоїсткою хоча б на один день.
Я почала ходити по кімнатах, відчиняючи всі вікна. Хотілося вивітрити цей запах очікування кінця. Вітер увірвався в квартиру, закрутив фіранки, скинув зі столу кілька газет. Мені хотілося кричати, але голос застряг у горлі.
Телефон на столі завібрував. Це було повідомлення від Миколи. Того самого однокласника.
— Валю, дізнався новину. Тримайся. Якщо треба буде допомога з оформленням документів чи просто перевезти речі — дзвони. Я поруч.
Я дивилася на екран і не знала, що відповісти. Чи маю я право зараз приймати допомогу від людини, яку колись відштовхнула? Чи не запізно будувати щось на руїнах свого життя?
Я сіла на ліжко в своїй кімнаті. Вона була найменшою в квартирі. Тут стояла стара шафа, письмовий стіл, за яким я колись мріяла писати вірші, і вузьке ліжко. На стіні висів календар за 2010 рік. Я просто забула його зняти. Життя зупинилося для мене саме тоді, коли хвороби батьків стали невідворотними.
Я згадала свою подругу Олену. Вона поїхала до Польщі десять років тому. Зараз у неї там свій бізнес, чоловік, двоє дітей. Вона часто дзвонила мені, кликала до себе хоча б на тиждень.
— Валю, ти ж себе живцем ховаєш, — казала вона у слухавку. — Приїдь, відпочинь. Батьки зрозуміють.
— Не зрозуміють, Олено. Вони без мене як без рук. Я не можу бути щасливою, знаючи, що їм погано.
— Ти не можеш бути щасливою взагалі, — відрізала тоді Олена.
Ми перестали спілкуватися. Її слова були занадто болючими, бо вони були правдивими. Я вибрала шлях жертви. Мені здавалося, що це благородно. Мені здавалося, що це і є справжня любов. А тепер, коли об’єктів моєї любові більше не було, я відчула себе порожньою посудиною. Коли ти роками живеш заради когось, ти забуваєш, як жити заради себе. Ти не знаєш, що тобі смакує на сніданок, яку музику ти любиш, який колір тобі пасує.
Я підійшла до дзеркала у передпокої. На мене дивилася жінка з втомленими очима і передчасною сивиною на скронях. Я провела пальцями по зморшках біля губ. Це зморшки не від сміху, а від постійної напруги.
Що я робитиму завтра? Піду в центр зайнятості? Чи поїду до Сергія і буду просити його про допомогу, яку він так холодно пропонував? А може, просто залишуся тут, у цій квартирі, і буду повільно перетворюватися на тінь, яка блукає серед старих речей?
Вечір опустився на місто. Вуличні ліхтарі запалилися один за одним. Я вимкнула світло в усіх кімнатах, крім кухні. Там все ще стояв чайник, який я так і не поставила на вогонь.
У двері знову подзвонили. Я здригнулася. Це не міг бути Сергій — він уже мав бути в літаку. Це не могла бути пані Марія — вона зазвичай просто заходила, якщо двері були відчинені.
Я підійшла до дверей і подивилася у вічко. На майданчику стояв Микола. Він тримав у руках пакет з продуктами і виглядав дуже ніяково.
— Валю, я подумав, що ти, мабуть, нічого не їла сьогодні, — сказав він, коли я відчинила двері. — Можна я зайду? Просто посидимо. Я не буду нічого питати.
Я відступила вбік, впускаючи його. Він пройшов на кухню, поставив пакет на стіл і почав дістати хліб, сир, якісь фрукти. Його рухи були спокійними і впевненими. Він не боявся цієї квартири, не боявся мого розпачу.
— Дякую, Миколо, — прошепотіла я.
— Нема за що. Тобі треба поїсти. Сили знадобляться. Попереду багато справ.
Ми сиділи в тиші, і вона вже не була такою важкою. Але в голові постійно крутилася одна й та сама думка. Я все життя присвятила іншим, вважаючи це своїм обов’язком. Я не шкодую, що була з ними до кінця. Але чи вартувала ця відданість того, щоб наприкінці залишитися на самоті з почуттям, що моє власне життя так і не почалося?
Микола пішов пізно ввечері, пообіцявши зайти вранці. Я знову залишилася одна. Лягла в своє вузьке ліжко і заплющила очі. Мені привидівся берег моря. Хвилі повільно накочувалися на пісок, змиваючи сліди. Я стояла там зовсім одна, і за моєю спиною не було нікого, кому я була б винна свій час, своє здоров’я, свою молодість. Тільки безкрайній горизонт і холодна вода.
Я відкрила очі. У вікно світив місяць. Квартира була німою. Жодного зітхання, жодного прохання про допомогу. Свобода виявилася набагато страшнішою, ніж я собі уявляла.
Коли ми робимо вибір на користь близьких, ми часто забуваємо запитати себе: а що залишиться від нас самих, коли цих близьких не стане? Чи можна вважати життя прожитим недаремно, якщо в ньому була лише самопожертва, але не було особистого щастя?
Чи варто було віддавати все до останньої краплі, щоб тепер стояти перед дзеркалом і не впізнавати власного відображення?
