«Тобі ж подобається економити, правда?» — Олена кинула, простягаючи мені вицвілу кофту. Я відчула, як у середині мене щось тріснуло — я не хочу бути лише «економною мамою», яка доношує її речі. Сьогодні я скажу їй правду
Я стояла перед дзеркалом у своїй маленькій квартирі в Івано-Франківську, тримаючи в руках черговий светр від моєї доньки Олени. Він був синій, з вицвілими рукавами і трохи розтягнутим коміром. «Мамо, тобі підійде, бери», — сказала вона минулого тижня, залишаючи біля дверей пакет із речами. Я не просила. Вона просто принесла. І я, як завжди, подякувала. Але цього разу в середині мене щось защеміло. Я не хотіла більше бути чиїмось складом для старих речей.
Мені було шістдесят два. Все життя я працювала вчителем української літератури в школі, виховувала Олену і її брата Тараса, шила їм одяг, коли грошей бракувало, і завжди старалася виглядати охайно. Навіть у дев’яності, коли зарплати затримували, я знаходила спосіб купити собі щось пристойне — хай недороге, але своє.
А тепер? Моя донька, успішна менеджерка в київському офісі, вважала, що її старі светри — це все, що мені потрібно. І це мене ображало. Я почувалася невидимою.
«Мамо, ти ж не ходиш на вечірки, навіщо тобі нове?» — казала Олена, коли я намагалася натякнути, що хочу щось своє. Її слова звучали так, ніби я вже не жінка, а просто функція — мама, яка завжди вдома, завжди згодна на все. Але я не згодна. Не хочу бути лише чиєюсь мамою. Я — Наталя. І я хочу, щоб мене бачили.
Того дня я йшла на ринок за картоплею в тому синьому светрі. Він пах її парфумами — дорогими, з ноткою ванілі, але чужими. На вулиці мене зупинила сусідка пані Марія, яка тягнула візок із покупками. Її очі пробігли по мені, і вона, як завжди, не стрималася:
«О, Наталю, це ж Оленчин светр, правда? Вона в такому на весіллі в двоюрідної сестри була. Тобі пасує, але… молодіжний якийсь».
Вона посміхнулася, але я відчула подив. Її слова були як шпилька. Я змусила себе всміхнутися у відповідь.
«Та Олена віддала, щоб не викидати», — пробурмотіла я, намагаючись пожартувати. Але жарту не вийшло. Я відвернулася і пішла далі, відчуваючи, як у середині мене росте гаряча хвиля. Це був не просто светр.
Удома я скинула той одяг. Сіла на диван і взяла телефон. Пальці тремтіли, коли я набирала номер Олени.
«Мамо, щось сталося?» — її голос був стурбований, але я знала, що вона, мабуть, уже дивиться на годинник. У неї завжди мало часу.
«Так, сталося», — сказала я різко. — «Мені набридло носити твій старий одяг. Я не смітник, Олено».
На тому кінці запала тиша. Потім вона зітхнула:
«Мамо, я ж думала, тобі зручно. Ти завжди казала, що не любиш витрачати гроші на себе».
«Бо я економила заради вас із Тарасом! Але це не означає, що я не хочу виглядати як людина. Ти колись питала, що мені подобається? Чи я хочу щось нове?»
Вона почала щось бурмотіти про зайнятість, про те, що не хотіла мене образити. Але я перебила:
«Ти не питаєш. Ти просто приносиш мені пакети, ніби я благодійна організація. А сусіди? Пані Марія вже думає, що я ношу твої обноски, бо в мене немає грошей».
«Мамо, ти перебільшуєш», — сказала вона тихо.
«Ні, Олено. Це ти не помічаєш. Я хочу бути собою, а не твоєю тінню».
Я поклала слухавку, відчуваючи, як у середині мене палає. Це був перший раз, коли я сказала їй правду. І я не знала, що буде далі.
Через кілька днів Олена приїхала до Івано-Франківська. Без дзвінка, без попередження. Вона стояла в дверях із чашкою кави в руках і сумкою з логотипом якогось київського магазину.
«Мамо, маєш годину? Поїдемо в торговий центр», — сказала вона, нервово посміхаючись.
Я здивувалася. «Ти серйозно?»
«Так. Давай підберемо тобі щось. Але без драми, гаразд?»
Я кивнула, хоча в середині мене все ще кипіло. Ми поїхали до «Велеса», місцевого торгового центру. Олена квапилася, поглядаючи на телефон, але я вирішила не звертати на це уваги. Сьогодні був мій день.
У магазині я зупинилася біля вішалки з яскравими светрами. Один був смарагдового кольору, з м’якої тканини, з вишивкою на рукавах. Олена скривилася:
«Мамо, це занадто яскраво. Може, щось спокійніше?»
«Ні», — відрізала я. — «Я хочу кольору. Я хочу, щоб мене помічали».
Вона зітхнула, але промовчала. Я взяла той светр і ще одну блузку — кремову, з тонким мереживом. У примірочній я дивилася на себе в дзеркалі й не могла повірити. Це була я. Не Оленина мама, не вдова, не вчителька на пенсії. Просто Наталя. Жінка, яка ще має право на красу.
«Ну як?» — запитала я, виходячи до неї.
Вона глянула і, на мій подив, усміхнулася. «Виглядаєш… живою».
«Бо я жива», — відповіла я тихо. — «І хочу, щоб ти це пам’ятала».
Ми купили той смарагдовий светр, блузку і ще шарф із геометричним візерунком. Олена навіть запропонувала зайти в кафе. Ми сіли за столик біля вікна, і я замовила каву з корицею — щось, чого не пила роками.
«Мамо, я не думала, що тобі так важливо», — сказала Олена, розмішуючи свою каву. — «Я завжди вважала, що ти… ну, самодостатня».
«Бо я старалася такою бути», — відповіла я. — «Але це не означає, що мені не потрібна увага. Чи повага».
Вона опустила очі. «Вибач. Я просто… закрутилася. Робота, дочка, чоловік. Але це не виправдання».
«Ні, не виправдання», — сказала я, але м’якше. — «Я не прошу багато. Просто хочу, щоб ти бачила в мені людину, а не тільки маму».
Вона кивнула. Ми сиділи мовчки, але це була не незручна тиша. Це було щось нове — ніби ми вперше за багато років справді побачили одна одну.
Минуло кілька тижнів. Я вдягла той смарагдовий светр на зустріч із подругами в міському парку. Пані Марія, побачивши мене, аж зупинилася.
«Наталю, ти звідки таке взяла? Виглядаєш, як із журналу!» — сказала вона з подивом.
Я всміхнулася. «Купила. Вирішила, що пора».
Вона засміялася, але я бачила в її очах повагу. І в середині мене нарешті не було того щемливого відчуття. Я почувалася собою.
Олена тепер дзвонить частіше. Ми навіть домовилися раз на місяць ходити разом у кафе — просто так, без поспіху. Але я все ще думаю: чи зможемо ми зберегти цей новий зв’язок? Чи не повернеться вона до старої звички вважати, що я завжди з усім справлюся? І чи зможу я сама не мовчати, якщо мені щось не сподобається?
Ці питання залишаються відкритими. Але я знаю одне: я більше не носитиму чужих светрів. І не ховатиму себе за ними.
