fbpx
життєві історії
Точніше я побачила Діму з вікна маршрутки, коли він прогулюється по набережній в обнімку зі “справами”, які представилися в образі мініатюрної блондинки. Не пам’ятаю, як доїхала додому, ніби в маренні. Одна мудра людина сказала – важко перші 72. На порозі стояв Микита і зніяковіло посміхався

Мене покинули. Та ні, навіть не кинули, а так поклали на далеку поличку, як стару іграшку, яка набридла, а викинути наче шкода. Коли я спробувала з’ясувати стосунки та розставити всі крапки над “i”, то у відповідь почула: “Ну що ти, кошенятко! Що за сумніви блукають у твоїй прекрасній голівці? Ось розберуся зі справами, і ми обов’язково з тобою побачимось!” І ми дійсно побачилися.

Точніше я побачила Діму з вікна маршрутки, коли він прогулюється по набережній в обнімку зі “справами”, які представилися в образі мініатюрної блондинки.

Не пам’ятаю, як доїхала додому, ніби в маренні. Пелена спала з моїх очей, і я усвідомила, що давно настав час зняти відомі макаронні вироби з моїх довірливих вушок і вказати Дімі напрямок подалі. Але, зазвичай завжди сподіваєшся на краще і намагаєшся не думати про погане.

Одна мудра людина сказала – важко перші 72 години, потім легше. Може це і так, та тільки поки ці 72 години пройдуть, можна збожеволіти. Що я потихеньку і робила, повільно входила в стан ступору, біль і образа переповнювали мене і готові були виплеснутися потоком сліз. Але я була настільки пригнічена, що сил на ридання не залишилося, і я просто лежала на дивані, дивлячись у стелю і слухала мірно цокаючий настінний годинник.

З цього стану мене вивів дзвінок у двері. Я нікого не хотіла бачити в той момент. Хто б це не був, хай думає, що мене нема вдома. Але непроханий гість не погоджувався з подібною версією і продовжував наполегливо дзвонити. “Ну, кого там принесло?”, – подумала я, човгаючи босоніж до дверей. Відкрила. На порозі стояв Микита і зніяковіло посміхався:

– Вітання! Ось вирішив зайти, бачив як ти йшла додому, а дзвоню тобі – не береш слухавку. Сталося що?

Микита – це мій сусід із верхнього поверху, і, можна сказати, найкращий друг! Справді, хоч я й не вірю в дружбу між чоловіком та жінкою, але ми з ним – виняток із правил. Коли він купив квартиру в нашому будинку, всі мої подружки хором сказали: “Це твоя доля!”, а на мої боязкі спроби заперечити реагували негативно: “Ну ти енерозумна! Ну що тобі ще треба!”

Якось я затарювалася продуктами в магазині біля нашого будинку, і там випадково зустріла “потенційного нареченого” Микиту. Він люб’язно допоміг мені по-сусідськи дотягнути до квартири непідйомні сумки з їжею, а я в подяку запропонувала йому чашку своєї фірмової кави з корицею та лікером. Отак ми й познайомились. Разом стали ходити в тренажерний зал неподалік: вірніше, я почала займатися раніше за нього, а він вже потім приєднався до мене, потім дивним чином я почала зустрічати його вранці, коли Микита копається біля свого “бойового коня” марки BMW, практично в один і той же час – коли я йшла на роботу, тому проблему з пробками в метро було вирішено – він люб’язно підвозив мене до дверей офісу.

З боку ми могли справляти враження закоханої пари, але це було не так – я не встигала рахувати його незліченних подружок, які змінювалися як скельця в калейдоскопі. Ми могли обговорювати з ним все, що завгодно.

І ось, коли я побачила його, усміхненого і такого рідного, мені раптом захотілося опинитися в обіймах його сильних рук, притулитися до теплого плеча і дати волю сльозам, що накопичилися. Але натомість мені раптом згадалася наша недавня з ним розмова, коли він запитав у мене поради, що подарувати дівчині, яка займає всі його думки, яка стала особливою для нього і, мабуть, коханою… Тоді я не знайшла, що відповісти, а ось зараз я стояла перед ним, спустошена і виснажена.

І я сказала:

– Микито, пам’ятаєш, ти запитав поради у мене, щодо подарунка, так ось, подаруй їй троянди. Пурпурові троянди – як символ кохання. 129 штук. А зараз іди, мені краще побути на самоті. І, не чекаючи на його реакцію, зачинили двері. І я стояла, притулившись лобом до одвірка, і сльози бігли в мене по щоках.

Вже потемніло на вулиці, і зірки засіяли неб. Я сиділа на підвіконні, у темряві на кухні і дивилася у вікно. Знову дзвонять. Ну, хто там ще! Я відчиняю вхідні двері, не питаючи “хто”, і хвилину стою в заціпенінні. А потім заливаюся сльозами, другий раз на день, але вже від щастя.

На сходовому майданчику біля мого порогу стоїть величезний кошик, наповнений чарівними по красі пурпуровими трояндами. А поруч, з пляшкою шампанського в руках, стоїть Микита, і в його очах я бачу своє відображення. Наше відображення.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!