Того для Володя йшов додому з надією, що мама відчинить йому двері з усмішкою на обличчі, а за нею протягнеться шлейф свіжо зварених вареників та червоного борщу, який хлопчик так любив. Але і в цей раз чуда не сталося. – О, прийшов, – сказала “весела” мама, навіть не підіймаючись з-за столу, де крім неї сиділо ще два незнайомих йому чоловіків. Володя в ту ж мить розвернувся і вибіг у відчинені двері.
***
Володя вибіг з квартири голосно грюкнувши дверима.
– І щоб без грошей додому не приходив, щеня, – пролунав “веселий” жіночий голос.
На вигляд Володі можна було дати років сім, вісім. Щупленький, маленький, недоглянутий хлопчик. Але насправді, на днях, йому виповнилося одинадцять.
Він мріяв купити джинсову куртку, як у Ромчика з паралельного класу. Пів року, буквально по копійках, збирав на мрію. А вона знайшла його схованку, і поки він був у школі, протринькала зі своїми дружками.
Володя кричав, вимагав повернути його гроші. Мати реготала, перекидаючи в себе чергову стопку. А потім затягла сина в ванну, і почала… Робила свою справу і вигукувала:
– Гроші? Я тобі покажу гроші. Матері їсти нічого, а він заначки робить. Щеня малолітнє.
Хлопчик твердо вирішив, додому більше не повернеться. Кутаючись у простору куртку він йшов за звичним маршрутом, на вокзал.
– Щось ти сьогодні пізно? Пропустив поїзд зі столиці. – Малому вдалося “наскубти” грошенят з не бідних перехожих, говорив рудоволосий хлопчик з перебинтованою рукою.
– З мамкою посварився. Я більше додому не піду. Треба сьогодні переночувати десь.
– Не питання. У нас якраз матрац в підвалі звільнився.
Володя переодягався в свій робочий одяг: рвана куртка, штани з діркою на коліні, черевики на розмір більше. Обличчя вимазав брудом, і пішов за Рудим до місця роботи.
Підійшов поїзд з Харкова, на перон вийшли пасажири.
– Подайте, Христа ради, люди добрі. Третій день не їв нічого. Подайте, хоч гривню, на булочку, – затягнув свій звичний текст Володя.
Подавали. Дивились і з жалем, і з осудом, але сипали копійки в брудну долоню.
– Ого, Володя, ти сьогодні на висоті, три сотні вдалося “заробити”, – ляскаючи його по спині, говорив старший.
Отримавши свою частку з виручки, Володя з Рудим пішли в підвал.
З дев’яти років він працював жебраком на вокзалі. Мати, після чергової гулянки з друзями, здала в оренду сина, у якого була приваблива до “подачок” зовнішність.
Кожен день, після школи, Володя йшов на вокзал. Приносячи додому виручку, хлопчик сподівався, що ось сьогодні мама його похвалить.
Розчиняться двері, і на порозі стоятиме усміхнена мати, в чистій сукні, і від неї буде пахнути варениками та борщем. Але день у день його зустрічали одні образи.
Ні, він більше не повернеться додому.
Будинок там, де тебе люблять і чекають. У Володі не було дому.
– Еее, малий, а ну пішов геть з матрацу.
– Він же пустує.
– Зараз ні. Володя буде жити з нами.
П’ять пар очей, на замурзаних обличчях, втупилися на нового мешканця.
– А що, новий мешканець проставлятися буде?
Володя дістав сто гривень і поклав на стіл.
– Малий, біжи в крамницю. Купи поїсти, та побільше, – скомандував Рудий.
– Це я миттю.
Будинок там, де тобі раді.
У підвалі старого будинку Володі були раді.
Ласкаво просимо додому, хлопчику!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
