Того дня Діана вийшла погуляти з 2-річним Данилком у парк біля їхнього котеджного містечка за Києвом. Місцеві самі розчистили та облагородили крихітну ділянку біля лісу, поставили альтанку, кілька лавок і зробили невеликий дитячий майданчик. Свіже повітря, розвага дітям – що ще треба для гарної прогулянки? Місця обмаль, але ніхто не жалівся.
Діана пам’ятає, що підійшла з коляскою до лавки і не знайшла телефону в кишені. Мабуть, лишився вдома, вирішила молода жінка. Потрібно було терміново набрати маму – проконтролювати, щоби вчасно прийняла ліки.
До будинку зовсім близько, а в парку пусто. Діана швидко вирішила: сунула синові в ручки цукерку і помчала додому. Він не встигне і фантик розгорнути, а вона вже повернеться.
Повернулась, а дитини нема. На колясці розстебнуте кріплення – може сам, він таке вже робив. Оббігла кожну тоненьку сосонку навколо – ні сліду. Кричала, гукала – не озивається. Далі – дзвінок до чоловіка, виклик поліції. Все як у страшному сні.
Цього ранку Діана знову вирушила до парку. Може Данилко чекає на неї тут, на цій самій лавці? Горе затопило дівчину з головою. Вона заплакала:
– Синочку, де ж ти?!
Вероніка зло шпурнула на ліжко грудку з переплутаних чоловічих сорочок і штанів:
– На, забирай свої пожитки і викидайся!
– Істеричко… – злісно процідив крізь зуби Томек, згортаючи речі в сумку. – І як я міг із такою зв’язатися. Сиди тепер сама в цій дірі!
– Нічого і не сама! У мене є син.
Томек зневажливо посміхнувся:
– Кого ти дуриш? Він тебе жодного разу не назвав мамою. От дізнаються, що ти його вкрала, гримнеш за ґрати.
– Я це зробила для тебе! Ти ж казав, що хочеш сина!
– Ну, і виховуй його тепер сама.
Чоловік схопив сумку та вилетів із дому. Вероніка провела Томека поглядом і здригнулася, коли грюкнули вхідні двері. Обхопила себе руками та завила в голос.
З сусідньої кімнати вийшов хлопчик років трьох і нерішуче зупинився, дивлячись на жінку, що плакала. Він невиразно пам’ятав інше обличчя з добрими очима, теплі руки. Це бачення приходило до нього уві сні, і він кликав його мамою. Але з кожним днем образ рідної мами тьмянів. Поруч була лише ця тітка. Вона постійно сварилася і сердилася. А зараз вона чомусь плакала.
Милий обережно підійшов і постарався зазирнути їй в очі. Жінка розвернулася і зло гаркнула, щоб він забирався до своєї кімнати, хлопчик її слухався.
Вероніку долали важкі думи. Ось їй уже 26. І справді, що вона забула в цій глушині. Може, продати будинок і махнути до міста шукати кращого життя? А куди подіти хлопця? І навіщо тільки поцупила його?
Та все просто як білий день. Хотіла догодити Томеку. Вони познайомилися рік тому, і дівчина одразу збагнула – треба триматися за нього руками та ногами. При грошах, красень, старший за неї на 10 років. Мріяв про сина. А Вероніка вже давно змирилася з лікарським вироком – матір’ю їй стати не судилося.
На той час дівчина жила в сусідньому містечку, працювала у місцевій поліклініці терапевтом. Якось у лікарні з’явилася нова пацієнтка – дівчина з дворічною дитиною. Які ж у нього були світлі очі та золоті кучерики!
І тоді у Вероніки народився план. Звичайно, вона знала адресу тієї матусі – вивчила медичну картку. Коли коханий вкотре поїхав у тривале відрядження на свою Батьківщину, вона почала щодня приїжджати на машині до жилого комплексу за містом і стежити за будинком тієї дівчини.
Згодом Вероніка вивчили нехитрий денний розпорядок Діани. Та часто виїжджала із сином на прогулянку до парку, а там до лісу два кроки. Майбутня викрадачка чекала на випадок, і той представився.
Коли матуся сунула дитині цукерку і помчала у бік котеджів, дівчина вискочила з укриття, швидко дістала дитину з коляски та побігла до лісу, де сховала машину.
Забрала малюка до села і осіла в будиночку, який залишила у спадок бабуся. Ніхто з сусідів нічого не запідозрив – отже, народила.
Коли Томек повернувся з відрядження, лише посміявся. Але й дива не сталося – до малюка Томек не прикипів, швидко награв із новою «іграшкою». Та й самій Вероніці материнство незабаром набридло.
«І куди мені його подіти? У дитячий здам – будуть питання. Не в ліс його тягти? Відвезу його туди, де взяла!» – вирішила швидко.
Коли чоловік поїхав на роботу, Діана швидко сполоснула кавове горня і визирнула у вікно. Погода псувалася. Дівчина збиралася надвір.
«Треба швидше йти до парку. Данилкові зараз уже три. Яким же ти став? Невже я ніколи тебе не знайду, синочку?».
Розплакалася, без сил впавши на диван. Виплакавшись, привела себе до ладу і вийшла з дому.
На лавці сидів малюк і мерзлякувато здригався під дрібним дощем. Він не знав, що робити і куди йти. Тітка сказала сидіти і чекати, коли прийде мама. Але хто ж ця мама? Чому його тут лишили?
– Данилку! Синочок! – пронизливо закричали з-за спини. До нього бігла гарна тітонька, у ній було щось таке знайоме, рідне. Хто вона? Дивлячись на неї, малюк сповз із лави. Зробив нерішучий крок.
– Ма-моо! – і кинувся у її обійми.
Такими їх і застав Дмитро, коли повернувся додому: синочок на руках у заплаканої від щастя дружини.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.