Того дня Леонід погано себе почував і відпросився у начальства на 2-3 дні, щоб відлежатися. Я одразу ж в аптеку збігала, купила все необхідне. Наталя Іванівна ніби відчула щось неладне, зателефонувала і спитала, чи все в нас добре, бо їй сон поганий снився. Я розказала як є, і вже через пів години в двері подзвонили.
– Навіщо ти його відпускаєш? Дружина повинна бути поруч зі своїм чоловіком і в горі і в радості. Я жодного разу за двадцять вісім років твого батька не залишила! Ні разу! – почала повчати мама, варто було їй почути, що мій Льоня захворів.
Льоня того дня прихопив чергову сумку, зібрану спеціально для таких випадків, і відчалив лікуватися до матері. Може, в інших сім’ях подібне не практикується, і турботливі дружини з любов’ю варять бульйони і бігають навколо свого чоловіка, але у нас все не так.
У Наталі Іванівни вже давно з цим проблема: коли їй було дванадцять років, її молодший брат захворів. На жаль, не одужав. Вона виросла, сама стала матір’ю, і наслідки того дня себе показали: Наталя Іванівна сильно боїться втратити сина.
І не важливо скільки її сину років. Зараз Льоні вже тридцять два роки. Варто їй почути, що Льоня кашлянув або чхнув – все, це привід для паніки. А вже якщо він зліг з температурою, то Наталя Іванівна відразу приймається нести вахту біля застудженого Леоніда.
Буває, що вона кілька діб нормально не спить. Вперше зіткнувшись з суворими реаліями таких днів Льоні, я здивувалася. Ми були одружені всього два місяці на той момент. Свекруха мені подзвонила, я обмовилася про погане самопочуття Льоні. Наталя Іванівна примчала до нас о десятій вечора, скупивши по дорозі добру половину аптеки. Вона за перші пару годин своєї присутності заганяла мене в дошку: принеси, подай, постав, підігрій…
Якісь олійки в аромалампу закапати, провітрювання кожні п’ятнадцять хвилин, щохвилинне прикладання руки до чола – дорослого чола…
Це видовище було вище моїх сил. Коли Леонід заснув, вона розплакалася. Я її обійняла в спробі заспокоїти, тоді мені і було розказано про той випадок з дитинства. Виявилося, що Віра Василівна довго не могла зважитися стати мамою саме через цей випадок.
Я її тоді зрозуміла. Що я, не людина? Але і скакати поруч з нею навколо Льоні, у якого банальна застуда і невисока температура, – не буду. Після того, як я відпоїла Наталю Іванівну чаєм з м’ятою, я акуратно, намагаючись добирати слова, розповіла їй про свої почуття. Що мені неприємне її командування. Що мені не подобається її присутність у нас вдома в такий пізній час. Що я не хочу, щоб вона жила у нас під час застуди Льоні.
Що я не вважаю за потрібне одночасно варити компот з сушки і замішувати мед з молоком. Що Льоня – дорослий чоловік, у нього є мовний апарат, яким він може висловити свої побажання. Ми довго розмовляли, все обговорили, зважили все за і проти. Компроміс був знайдений, залишилося лише дізнатися думку Льоні.
Вранці, поки Наталя Іванівна знову бігала до аптеки, ми з чоловіком поспілкувалися. Придуманий нами варіант – Льоня хворіє у мами вдома, – він спочатку відкинув, запропонувавши більш практичний: – Давай оплатимо їй спеціаліста? Там спец розбереться, все по поличках у неї в голові розкладе.
– Ні! Не хочу! – до спеціаліста.
Наталя Іванівна категорично відмовилася. Я спакувала чоловікові все необхідне, вони викликали таксі і поїхали до Наталі Іванівни. У себе вдома свекруха розправила крила: бульйони, супчики, кілька видів корисних напоїв, якісь народні методи, тазик з холодною водою і ганчіркою…
Віра Василівна оточила сина турботою, намагаючись не відходити від нього в особливо небезпечні, на її думку, моменти (це коли температура вище тридцяти восьми).
Коли Льоня одужав, тут же повертається додому. Хворіє чоловік рідко, раз-два на рік. І кожен раз, відразу після відвідування лікаря і відкриття лікарняного, він їде до матері. Нас трьох все влаштовує. Чоловік лікується. Наталя Іванівна більш-менш спокійна – син поруч.
Єдина людина, яка постійно незадоволена, це моя мама. Ми їй нічого не говорили. Просто одного разу вона попросила приїхати, їй потрібна була допомога Льоні. Я їй сказала, що він хворіє. Через пару днів мама завезла лимони і мед. Не виявивши Льоні в будинку і почувши про те, що хворіє він у своєї мами вдома, моя мама здивувалася
– Що ти за дружина? Так ми з твоїм батьком вогонь, воду і мідні труби разом пройшли. Ніколи й гадки не було залишити один одного в такій ситуації… Я їй пояснила, що: або чоловік буде лікуватися у Наталі Іванівни, або ми з ним точно розлучимося. Ну не винесу я її присутності з командуванням і танцями навколо чоловіка!
Заборонити приїжджати – вона там не витримає. Боїться людина за свою дитину. І нічого я з цим не зроблю.
– А свої діти будуть? А якщо з ними Наталя Іванівна так само носитися буде? І дитину до неї відправиш? – не відступала мама. – Будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження, – вирішила я, але задумалася і вирішила поставити це питання Наталі Іванівні.
– Ти – мати. Я обіцяю, що не буду лізти, – пообіцяла мені свекруха. -Мені дуже перед тобою незручно, веду себе негарно, коли Льоня хворіє. Але мені дуже лячно. Розумом розумію, що все добре буде, а серце не на місці. На тому і розійшлися. Нехай її материнське серце буде спокійніше. А зі своїми дітьми я сама розберуся, якщо вони у нас коли-небудь з’являться.
Але мама все рівно з тим змиритися не може.
– Навіщо ти його відпускаєш? Дружина повинна бути поруч зі своїм чоловіком і в горі і в радості. Я жодного разу за двадцять вісім років твого батька не залишила! Ні разу! Рада за них з татом. Але у нас з Леонідом своя сім’я і свої правила.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
