Ми з Тарасом зустрічалися з третього курсу нашого місцевого університету. Разом винаймали квартиру, разом її оплачували, намагаючись знайти хороший підробіток та не пропускати навчальний план.
Хтось скаже: «Та у нас так половина студентів живе», – і, напевно, матиме рацію. Тільки варто зауважити, що нашій парочці ніхто по-справжньому не допомагав.
Моя сім’я була за багато кілометрів від моєї alma mater, і фінансові справи у них були так собі. Батьки Тараса жили зовсім неподалік його орендованого житла, але їхні справи були ще гіршими.
Мама коханого працювала прибиральницею відразу в кількох місцях і тим якось прогодовувала себе і свого недолугого чоловіка. Той був, в принципі, людиною тихою і безобідною, але любив пляшку понад усе.
На сина у них не було ні часу, ні сили. До того ж «у нього і так з’явилася жінка, тож разом їм простіше, ще невідомо, хто кому допомагати повинен», – говорила іноді мама мого майбутнього чоловіка.
Після закінчення вишу Тарас не знайшов роботи за фахом і вирішив пошукати якусь альтернативу. Я ж навчалася на економіста, і для мене знайшлося місце в одній маленькій фірмі. Там я й залишилася набиратися досвіду та приносити хоч якісь гроші в дім.
Через три чи чотири місяці такого життя ми зрозуміли, що вирватися з постійних боргів і побутових проблем нам потрібно в найкоротші терміни: незважаючи на сильні почуття між нами, наші стосунки тріщали по швах. і шлюб, хоч і громадянський, союз тріщав по швах. Тарас поїхав працювати в Київ.
Я ж продовжила працювати бухгалтером, ось тільки цього не дуже вистачало. Тоді й прийняли рішення перебратися до Тарасових батьків. Але, звичайно, з умовою: їжу та комуналку оплачуємо ми зі своєї кишені.
Тим часом Анастасія Іванівна, бачачи, що можна трохи заощадити, почала відкладати гроші. Помалу, але з однією благородною метою: на ремонт ванної кімнати.
Оскільки в основному вона отримувала готівку, то й переводити її на картку вона не бачила сенсу. Просто складала гроші в пачку і ховала їх за шпалерами. Місце начебто надійне.
Через чотири місяці, коли Тарасові залишалося ще стільки ж просидіти на своєму столичному будівництві, на черговому відеопобаченні через Інтернет ми домовилися, що одружимося і візьмемо іпотеку.
На виручені гроші ми виплатимо перший внесок, а там – що буде. Ідея подобалася нам обом, бо давала хоч якусь надію на самостійне життя та розвиток.
Погані новини прийшли трохи згодом. Виявилося, що батько Тараса, який начебто в квартирі тільки спав, знав про схованку своєї дружини. Дочекавшись, доки сума стане досить великою, він її поцупив і хутко зник з поля зору на 2 тижні. Звичайно, коли все прояснилося, від грошей нічого не залишилося.
І ось, коли Тарасу залишалося доопрацювати лише 20 днів, майбутня свекруха виставила нам свої умови.
Того дня майбутня моя свекруха довго щось не могла розпочати розмову, говорили ні про те, ні про се, але зрештою вона озвучила головне: не треба нам весілля, не потрібне воно, адже їй терміново ремонт в ванній потрібен. Ну-ну, а ще що?
Мовляв, раз я стільки часу прожила у них, за це треба платити. І не аби чим, а лише «дзвінкою монетою». 120 тисяч гривень буде достатньо, рівно стільки, і потрібно для ремонту ванної кімнати. Зате ми вам на додачу батьківське благословення організуємо і прощення всіх дрібних негараздів.
Ми з Тарасом засмутилися. Адже ця сума зменшить наш перший внесок по іпотеці. Про весілля як про свято мови взагалі не йшлося: розписатися тільки, та й Бог із ним, не та ситуація навколо. Надії на майбутнє руйнувалися з кожним днем. Але свекруха залишалася непохитною.
Коли повернувся Тарас, він навіть не знав, як поводитися: хотілося влаштувати мамі сцену, але ж він син і він повинен. Ну, є в матері така мрія, що ж тут вдієш. І навіть не домовитися про віддачу всієї суми за рік – ні в яку.
Але я поставила умову: або ремонт у ванній у свекрухи, або я. І Тарас вибрав нас. До теми з ванною вирішили повернутися через рік-два. Коли наша сім’я стане на ноги. Свекрусі просто не було куди подітися і диктувати свої умови вона не могла: її грошей не було.
Дивна річ, але родичі чоловіка надалі навіть не перестали спілкуватися з нами, не висловлювали незадоволення. А ми почали жити у своїй новій квартирі, і справи потихеньку налагоджуються.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
