Того дня мама підняла мене з ліжка раніше звичайного. Нагодувала, одягла, спакувала деякі мої речі, взяла за руку і ми поспішаючи пішли на автобусну зупинку. – Любий, тобі прийдеться деякий час пожити в іншому будинку, але тобі там буде весело, ось побачиш, там стільки діток, все, як ти любиш. Я впевнена, скоро дядько Іван змінить свою думку, і я заберу тебе додому.
Так вже вийшло, що коли мені було 5 років, ми з мамою залишилися одні. Мій батько вийшов увечері в магазин, і так і не повернувся. Ми шукали його, обдзвонюючи лікарні, відділення поліції і багато іншого. Але його ніде не було.
Лише через рік ми дізналися, що він живе собі спокійненько з іншою жінкою буквально через квартал від нашого будинку. Але історія моя не про це…
– Познайомся, Руслане, це дядько Іван, – як ніби трохи соромлячись, сказала мама. – Він мій близький друг.
Я був дуже радий, що у мами нарешті з’явився близький друг. Я постійно був то в школі, то на тренуванні. Весь вільний час проводив з друзями на вулиці, що цілком природно для 9-річної дитини. А мама постійно була одна.
Я давно став помічати, що мама змінилася: стала одягати красиві сукні на роботу і більше часу проводити біля дзеркала. І очі в неї стали якісь інші – живі, чи що. І ось нарешті я познайомився з причиною маминої нескінченної радості.
– Дядько Іван, а Ви тепер будете жити з нами? – з надією запитав я.
Якщо чесно, мені дуже не вистачало тата. Мені, як і будь-якому хлопчиськові, потрібно було брати з когось приклад, з когось сильного і мужнього. І ось він, мій приклад, сидить переді мною.
– Якщо твоя мама не буде проти, – посміхнувся дядько Іван.
Виявилося, що мама дуже навіть не проти. Ми стали жити як одна сім’я. Правда, родина наша виявилася не дуже дружною. Проживши з нами буквально місяць, дядько Іван став на мене постійно бурчати, і навіть пару разів було дещо гірше.
А мама, чомусь за мене навіть не заступилася. Одного ранку, мама зібрала мої речі, і ми з нею поїхали в якийсь “дитячий будинок”. Я поняття не мав, що це за будинок такий.
– Ти поживеш тут з хлоп’ятами пару місяців, дядько Іван зрозуміє, як йому без тебе погано, – говорила мені мама. – Тоді я тебе заберу, і ми будемо жити дружно.
– Добре, – погодився я. Там було стільки хлопців, і мені здалося, що мені там буде весело. Але ось пройшов місяць, другий, до кінця підходив рік, а мама за мною так і не приїхала.
Вона навіть не подзвонила мені жодного разу. Виявилося, що дядько Іван поставив її перед вибором: “Або я, або твій шмаркач!” І мама вирішила.
Минуло вже багато років, але я ніяк не можу її пробачити. Я сам вже став дорослим дядьком. У мене троє чудових дітей. І я навіть не можу уявити свого життя без них. А ось мама колись змогла…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
