fbpx
життєві історії
Того дня Марія повернулася з міста до села не одна. На її руках тихенько сопів маленький хлопчик, який був закутаний у не дуже нову та чисту ковдрочку. Вона знала, як на це відреагують батьки, адже виховувались вони у неймовірній строгості. Тому була готовою до любого виклику долі. З того часу минуло тридцять років. І лише одна, найстарша її сестра, часто розказувала про неї. – А Маруся наша, так і живе в цьому селі, куди батько її завіз

Того дня Марія повернулася з міста до села не одна. На її руках тихенько сопів маленький хлопчик, який був закутаний у не дуже нову та чисту ковдрочку. Вона знала, як на це відреагують батьки, адже виховувались вони у неймовірній строгості. Тому була готовою до любого виклику долі. З того часу минуло тридцять років. І лише одна, найстарша її сестра, часто розказувала про неї. – А Маруся наша, так і живе в цьому селі, куди батько її завіз.

30 років тому тітка Уляни повернулася з навчання не одна – в руках її, дбайливо загорнутий в пошарпаній ковдрочці, сопів малюк. Батьки тітки вели зразкове в моральному плані життя, дітей ростили в строгості, тому думали над проблемою недовго: рано вранці, на світанку, батько відвіз дочку з дитям в інше село, що знаходилося через річку. Більше її ніхто не бачив, тільки старша з п’яти дочок до старості завзято взялася заводити байки, що, мовляв, Марійка так і залишилася жити в тому селі через річку, але їй ніхто не хотів вірити. Йшов на той момент 1955 рік.

– Цікаво, а раптом тітка і справді вижила? До села того далеко йти, через ліс, а в ньому вовки – це дівчина знала не з чуток, оскільки часто чула вечорами їх протяжне виття.

– Вода холодна, подумала Уляна і в животі залоскотало, напевно, дитинці теж холодно. Треба щось вирішувати, навіщо мучити і себе, і її?

Уляна пірнула. Лячно. Темно. У вухах задзвеніло, серце закалатало. Тремтячи від страху і мудро розсудивши, вона таки випливла.

Там, в долині, над її селом голосили півні. Батьки, звичайно, ще сплять. Уляна була впевнена, що їм буде легше один раз пережити її втрату, ніж на все життя бути зганьбленими дочкою з приплодом. Тому що вона ні за що не піде заміж за телепня Василя, та й він бажанням явно не горів і це найбільше ображало Уляну. Як він там необережно сказав після сватання, коли проходив з батьками повз її вікна?

– А раптом все-таки не моя дитина, тату?

Уляні хотілося вилетіти і видряпати очі цьому чоловіку, тільки чи варто? Він уже з Катериною знюхався, іншій про кохання шепотів.

Дівчина відвернулася від рідного села і рішуче попливла до протилежного берега.

– Доброго ранку, люди добрі! Запитати вас хочу.

Дві жінки з авоськами змушені були перервати детальний розбір пліток і звернути увагу на Уляну. Легкий подив на їхніх обличчях змінився подивом: мало того, що дівчина була немісцевою, з вологою довгою косою, так ще й боса.

– Доброго, слухаємо тебе, – схаменулася одна з них, худорлява.

– Живе у вашому селі якась Марія, їй близько п’ятдесяти років.

Дами грюкнули випаленими на сонці віями.

– Люба, та у нас таких Марій штук сім! Прізвище хоч скажи!

– Нууу, – протягнула Уляна, збиваючи з ноги об ногу дрібні камінчики, – по дівочому була Дмитрів, а зараз не знаю. Вона переїхала сюди по молодості.

Жінки закотили брови і стали по черзі перебирати всіх сільських Марій, але всі були корінними мешканками.

– Послухай, а може це дружина Агапова, а? Пам’ятаєш, Степан одружився на ній, як жінка в інший світ відійшла?

– Це у якої син Андрій-відлюдник?

— Ну, так.

– Ой! – худорлява винувато прикрила рот рукою і з жалем подивилася на Уляну.

Жінки пояснили Уляні дорогу, наостанок співчутливо поплескали по руці: мовляв, тримайся, дівчинко.

Будинок тітки Марії стояв на краю села. Він був хоч і небагатим, але дуже акуратним, недавно пофарбованим, а плотик кругом, просто чудо – білосніжний, дощечка до дощечки. Поруч з хвірткою ідеально вистругана лавка. Доріжки, травичка – все говорило про ретельний догляд і порядність господаря.

Кликати Уляні довго не довелося, тітка Марія вийшла відразу. “Як вони з мамою схожі!” – подумала дівчина. Жінка була одягнена не по-домашньому, а немов зібралася на роботу. Вона була злегка повненькою блондинкою з цікавим обличчям. У ньому проскакувала якась недовіра до світу, очікування підступу, а, може, це просто прихована на долю образа з часом так осіла в зморшках під очима.

– Доброго ранку, тітка Марія, – сказала Уляна і посміхнулася.

Жінка насторожилася.

– Доброго… Ми хіба знайомі?

– Ні. Я ваша племінниця, дочка вашої сестри Валі.

Тітка Марія виглядала збентеженою. Сталося щось важливе, інакше навіщо… і як…

– Що трапилося?

– Я, знаєте… Я просто… – Уляна почала хапати повітря, збираючись заплакати, – при надії… а вони… заміж… не піду…

Напруга накопичилася до межі і Уляна розридалася на плечі зовсім незнайомої людини. Тітка Марія скоріше завела її до хати. В очі відразу кинулися босі, попалені кропивою ноги племінниці.

Відсьорбнувши води і трохи заспокоївшись, Уляна розповіла тітці свою історію: і про любoв неземну, і про перші ознаки цікавого стану, і про наполегливість батьків з весіллям, і про Катерину, і про інститут, який їй тепер не бачити, і про рішення “попливти” по річці.

– Мені здалося, що ви повинні зрозуміти мене, як ніхто інший. Я поки пливла по річці вирішила, що якщо ви не зможете мені допомогти, тоді вже точно тільки вона. Додому я не повернуся. Не потрібна я їм така, погана. І малюк мій теж нікому, крім мене, не потрібен.

Тітка Марія співчутливо і сумно дивилася на Уляну, погладжуючи її м’яку ручку з ніжною шкірою. За вікном ясний, чистий літній ранок – точно такий же був той день, коли вона повернулася додому з дитиною на руках.

– Ось що я тобі скажу, люба. Ну, ти не плач, не плач, тихо, все, все.

Вона підбадьорливо стиснула руку Уляни.

– Виганяти я тебе не буду, знаю як це. Тобі пощастило ще, що з дому не виставили, як мене. Але нелегко тобі буде, громадський осуд, знаєш… Народ у нас тут темний, село одним словом. Клювати почнуть, пальцем тикати.

Тітка Марія помовчала і продовжила:

– Виходь ти заміж за мого сина Андрія. Та ти не лякайся! Не по-справжньому, а так, про людське око. Тобі ж так легше буде, повір! Андрій до тебе і пальцем не торкнеться, обіцяю. А там малюк підросте і подивимося… Може, в місто переберешся, розлучишся і почнеш нормальне життя.

– Але я ж його зовсім не знаю…

В Уляни голосно забурчало в животі.

– Та ти голодна, Господи! – вона кинулася нагодувати Уляну сніданком, – Ти зараз відпочинь, поспи, подумай… А з Андрієм ​​в обід познайомишся, він ближче до полудня з доби приїде, – невпевнено додала тітка Марія.

– Добре.

– А, і ось ще. Батькам твоїм все-таки повідомити треба, що жива ти, поки вони всю річку баграми не пройшли. До сільради зайду трохи пізніше і подзвоню в твоє село, передадуть їм. Ну, все, я на роботу побігла, а ти лягай он там, поспи. І це… Андрій прийде – не лякайся його, пліток не слухай. Він і мухи не образить.

На диван до Уляни стрибнув кіт, замурликав. Солодко їй спалося, до самого обіду. Білий світ і спека заполонили чисту вітальню будинку тітки Марії. Уляна почула скрип дверей, ліниво відкрила очі і злякано сіла: на неї з цікавістю дивився широкоплечий, високий чоловік…

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page