– Не народить. Я до бабки ходила. Поки я не захочу – не буде у мене онуків.! Цілих 10 тисяч гривень за це віддала! – гордо повідомила свекруха Поліна Андріївна.
Купили нам з чоловіком мої батьки квартиру. Хотіли нам двом подарувати, але, коли познайомилися з матір’ю мого чоловіка, відмовилися від цієї ідеї і оформили тільки на мене. Чоловік знав і повністю підтримав моїх батьків. Природно, від свекрухи даний факт приховали. Наше нове житло ми з чоловіком ремонтували своїми силами.
Без коментарів Поліни Андріївни, звичайно, не обійшлося:
– Ось свати жадні. Квартирку підігнали, могли б і на ремонт розщедритися. О, у вас фарба залишилася? Я заберу, мені треба якраз на дачі підфарбувати.
Крім фарби, свекруха нишком стягнула ще пару рулонів шпалер. Точно такі ж ми з чоловіком не знайшли, довелося на одну зі стін у вітальні наліпити фотошпалери.
Щойно ремонт було завершено, ми з чоловіком хотіли зітхнути спокійно.
Але – ні. У пам’яті моєї свекрухи події підміняються дуже легко, а видавати бажане за дійсне – її головний коник. Саме тому дуже скоро «подарунок батьків невістки» перетворився в «мій син купив квартиру, в яку його лінива дружина ні копійки не вклала». А раз, на думку свекрухи, квартира куплена її сином, значить про це неодмінно повинні знати всі родичі.
Тітка Тая, дядько Василь з дружиною Ольгою, двоюрідна сестра троюрідного дядька – тітка Тоня з 3 дітьми – весь список людей, що відвідали нас в останні кілька місяців, я, якщо чесно, згадати не в змозі.
Але ось останній візит свекрухи в мою квартиру, в компанії її подруги дитинства – тітки Раї, я навряд чи забуду.
Того дня я не пішла на роботу – у мене піднялася температура. Я викликала лікаря і насолоджувалася позаплановим вихідним, якщо можна так сказати.
Почувши, як відчинилися двері, я дуже здивувалася – чоловік мав бути на роботі.
– Ось, Раєчко, хороми мого синочка. Ще розлучиться, я зовсім щаслива буду, – гучний голос моєї свекрухи лунав на всю квартиру.
– Швидше б. Моя Ганнуся давно сина твого чекає. Час же йде, я вже онуків хочу! – відповідала Поліні Андріївні її подруга дитинства, тітка Рая.
– Син так нерозумно вчинив – в шлюбі квартирку купив. Ділити з невісткою доведеться. Ні копійки не вклала, а половину відхапає. Дівулі нині безсовісні пішли! – почала розорятися свекруха.
– А якщо народить твоя невістонька? Робити те що будемо? Син твій порядний – не покине з дитям, – запитала тітка Рая.
– Не народить. Я до бабки ходила. Поки я не захочу – не буде у мене онуків. Цілих 10 тисяч за це віддала! – гордо повідомила Поліна Андріївна.
Я лежала і просто випадала в осад від почутого. Я навіть себе ущипнула – раптом це поганий сон? На жаль, сном це не було.
– А ходімо, Раю, я тобі спальню покажу. Фу, яка вона. Зовсім у дружини сина смаку немає.
Вже не знаю чому, але я прошмигнула під ліжко. Це потім до мене дійшло – треба було виставити свекруху з компанією з квартири. Але, як кажуть, хороша мисля приходить опісля.
– Ой, бардак який! Навіть ліжко не заправила, ледащо. Як син з нею живе? Нічого, одружиться на Ганні: вона і господарська, і роботяща. Зовсім не рівня цій. Гаразд, поїхали до Ганни, вона вже зачекалася, напевно, – свекруха взяла свою товаришку під ручку і вони пішли з моєї квартири.
Увечері, коли чоловік прийшов з роботи, я розповіла чоловікові про події сьогоднішнього дня, і поцікавилася:
– Хто така Ганна?
– Анька? Так дочка тітки Раї. Вони з матір’ю все нас одружити хотіли. Тітка Рая в голову собі взяла, що я буду ідеальним чоловіком для її дочки. Так Анька досі хлопця свого від мами ховає.
Після відповіді чоловіка у мене з душі впав камінь. Була ще одна обставина, яка дуже мене турбувала – наявність ключів у свекрухи:
– Ти що, дав ключі своїй мамі?
– Ні звичайно. Я що, лопух по-твоєму? А пам’ятаєш, я кілька місяців тому ключі загубив? Мабуть, мати взяла тихцем. Я з нею поговорю, ключі взаберу. Хоча ні, давай краще замок змінимо? Нехай сюрприз буде. Не чекав я від матері такого. Я, звичайно, знав, що вона тебе недолюблює. Але не до такої ж міри! – чоловік обняв мене, поцілував у волосся і додав – Навіть моя мати не розлучить нас. Обіцяю.
– А можна, я її до нас більше не пущу? – я благально подивилася на чоловіка.
– Звичайно можна, рідна.
Я і малюк у мене під серцем зітхнули з полегшенням. От вже нагородила нас доля Поліною Андріївною!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
