fbpx
життєві історії
Того дня я прокинулася раніше, ніж звичайно, почувала себе якось неспокійно. Моя дочка мала відвідати мене з онуком. Щоправда, коли саме вона не сказала. До їхнього приїзду я вирішила приготувати овочевий супчик. Але не встигла. – О ні! Звичайно, ні. У нас все просто чудово. Ось про це я хочу поговорити. Місця у нашій квартирі на всіх не вистачить. У нас якраз є покупці, біженці-переселенці з Горлівки. Ціни зараз хороші у Вінниці. А ти житимеш із нами!

Того дня я прокинулася раніше, ніж звичайно, почувала себе якось неспокійно. Моя дочка мала відвідати мене з онуком. Щоправда, коли саме вона не сказала. До їхнього приїзду я вирішила приготувати овочевий супчик. Але не встигла.

Я саме копалася на городі, коли почула голос доньки. Ще тоді я відчула, що вона приїхала не просто так.

– Привіт мамо. Ми з Мишком привезли тобі трохи продуктів із міста, — пробелькотіла Ірина. Дочка не часто балувала мене подібним, і мені завжди ніяково, коли вона витрачає на мене свої гроші:

– Доню, це так багато! Та не з’їм я одна стільки. – сказала я, дякуючи.

Тут у розмову втрутився онучок:

– Не хвилюйся, ба, я тобі допоможу. Ми в тебе сьогодні з ночівлею!

Не пам’ятаю, коли востаннє моя дочка приїжджала до мене і залишалася на ніч. Я не на жарт стурбувалася.

Надвечір мої переживання справдилися: Ірина сказала, що їй треба зі мною поговорити. Я відразу ж спитала:

– Рідна, у тебе все добре з чоловіком? Ви не розлучаєтеся з Вадиком?

– О ні! Звичайно, ні. У нас все просто чудово. Ось про це я хочу поговорити. Вадим хоче другу дитинку, але місця у нашій квартирі на всіх не вистачить. У нас якраз є покупці, біженці-переселенці з Горлівки. Тому він запропонував продати наше житло і твій старенький будинок, щоб додати гроші та купити побільшу квартиру – ціни зараз хороші у Вінниці. А ти житимеш із нами! Як тобі така ідея? – дзвінко лунав донькин голос.

Але як же я житиму з ними? Я вже стара баба, бо народила дочку досить пізно, в 42 роки, а вони молоді. Та й будинок мені мій подобається, я тут все життя прожила. Не можу ж просто так взяти та виїхати звідси.

Але мої аргументи не переконали Ірину. Вона запевнила мене, що в місті мені дуже сподобається, все під рукою. А у селі з кожним роком тільки гірше стає, а особливо зараз ніяких перспектив ввзагалі.

– Мамо, даю тобі час подумати до ранку, – підсумувала дочка.

Зваживши все за і проти, я дійшла висновку, що ідея не така вже й погана. Погодилася. Було це у травні.

Спочатку, поки рідні вирішували питання з новою квартирою, я тимчасово жила у сина. А потім переїхала до дочки.

Тільки ось не все виявилося так весело, як описувала моя дочка. Буквально через місяць спільного життя я почала чути закиди у свій бік. То я не туди посуд поклала, то неправильний режим у пральній машині ввімкнула.

А одного разу я зовсім обімліла. Випадково почула розмову доньки із чоловіком:

– Та з нею жити неможливо! Я через її хропіння висипатися перестав! – говорив зять Вадим.

Терпіти подібне я не збиралася. Тут же увірвалась у кімнату і сказала:

– Отже, поки вам гроші та дім були потрібні, ви зі мною ласкаво спілкувалися. А тепер, коли справу зроблено, можна за спиною поливати мене брудом? Мені 75 років! Я попереджала, що вам навряд чи сподобається зі мною жити. Потрібно було раніше думати!

Іра вигукнула:

– Ну, звичайно, ти тільки про гроші і думаєш! Якщо тобі щось не подобається, то тебе тут ніхто не тримає! Іди до сина свого коханого.

В той момент я дар мови втратила. Мене просто прогнали. А йти мені нікуди. До сина проситися не хотіла – марно. У нього своє життя, і мені нема в ньому місця.

Вирішила поїхати до села до баби Тоні. Раніше я часто її рятувала. Але коли приїхала, дізналася, що буквально тиждень тому сусідки не стало. Зовсім знесилена, я пішла до свого будинку. У вікнах горіло світло.

І так мені захотілося постукати у двері, словами не передати!

Двері відчинив чоловік середніх років. Коли він дізнався, що я жила тут до нього, одразу ж запросив до хати.

Усередині все так і залишилося на своїх місцях, дивовижно! Він налив мені чаю, і я, не витримавши, розповіла йому всю свою історію.

– Так, Валентино Іванівно, тяжко вам довелося, ми вас дуже розуміємо! Але ви не винні у тому, що ваші діти стали такими. Літні родичі – тягар для багатьох. Давайте вчинимо так. Залишайтеся, скільки буде потрібно. Адже я все одно тут не живу. Дружина з дітьми орендують квартиру в місті, то я переважно там з ними, бо ж влаштувався лікарем у вашу міську поліклініку. Мені буде дуже приємно, якщо ви придивитеся за господарством! – запропонував мені цей добрий чоловік.

Я розуміла, що безглуздо відмовлятися від такої пропозиції. Віктор виглядав порядною людиною. Та і йти мені більше не було куди. Відтоді минуло 2 місяці, а ні Ірина, ні син мені жодного разу не зателефонували.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спецыально для Ibilingua.com.