Андрійко народився здоровим та мужнім хлопчиком. Батько тішився – помічник мені росте, а мама все голубила, та розказувала казочки, де принц і принцеса жили довго і щасливо, і у них народилися дітки.
– Мамо, я також, як принц із казки, одружуся на найпрекраснішій дівчині, і у нас буде двоє діточок, а ні, краще троє, – жартував хлопчик.
Вже згодом мама помітила, що з очами у Андрійка були якісь проблеми.
– Завтра підемо до лікаря. Нехай скаже що все в нормі, щоб я спала спокійно.
Та доброго в лікарні нічого не повідомили. Лікар прописав ліки. Попросив здати всі аналізи, а потім знову до нього.
Та через деякий час ситуація лише погіршилася. Андрійко ходив в окулярах, але і це не допомагало хлопчику.
Якось, з горем пополам, він закінчив школу, потім інститут, після якого Андрія направили на завод – механіком.
Там він і познайомився зі своєю дружиною. Леся працювала в бухгалтерії. Вони часто зустрічалися. Пили каву, їли морозиво та просто насолоджувалися життям. Андрій зразу повідомив дівчині, що в нього проблеми із зором, і що йому потрібно контролювати рівень глюкози. Леся навіть слухати нічого не хотіла.
– Як такий красивий, статний чоловік, може бути хворим? – говорила сама собі закохана дівчина. – Ну і що, що в окулярах, зараз таких повно, і нічого, якось живуть.
Так, живуть…
Після весілля минуло п’ять років. Діточок молодятам Господь не посилав. Обстановка в сім’ї накалювалася, але найгірше те, що Андрій все більше і більше втрачав зір. Лесю це злило: то суп по всій скатертині розіллє, то кофту собі на виворіт одіне. Потрібно було доглядати за чоловіком, як за малою дитиною. На заводі він працював, але вже не механіком, Леся перевела його в сторожі, де не потрібно було так сильно “напрягати” очі.
Та не довго терпіла Леся. Одного дня, коли Андрій прийшов з роботи, дружини вже не було. Ще з порога чоловік зрозумів, що був для неї лише обузою.
– Може це й на краще, – сказав собі Андрій.
З того часу він ніби замкнувся в собі. З роботи повертався одразу додому. Нікого не хотів слухати, навіть рідної матері, яка молилася за його здоров’я.
– Сину, переїжджай жити до нас з батьком, як не як, але ми будемо тобі допомогою.
Довго упирався чоловік, та врешті решт, мама умовила його на цей крок.
– А давай до церкви сходимо в неділю, – якось серед тижня запропонувала мама. Не дарма все це було. Задум у неї був. До її подруги дочка мала в цю неділю приїхати, а так, як вона сильно побожною була, то повинна прийти до храму.
Таки вмовила вона сина.
Того дня була сонячна погода. Так, як Андрій рідко навідувався до храму, то стояв на вулиці всю службу. Стефа таки не помилилася, в храмі цього дня була і Ярина.
Все склалося якнайкраще. Стефа запросила подруг з донькою до себе на обід.
– Приходьте, я борща такого смачного зварила і пирога спекла. Яринко, твоя мама такого не вміє, тому чекаємо.
Все склалося, як того хотіли свахи. Через деякий час діти пішли до РАЦСу, а ще через пів року, Ярина потішила батьків, що вони скоро стануть бабусями та дідусями. Ох і радості у всіх було.
На світ з’явилася Оленка. Батько душі в доньці не чув, але все, потайки від усіх, молився, щоб карі оченята крихітки, були здорові, бо на той час – Андрій вже геть втратив зір. Жодні операції йому не підлягали…
Через проблеми із глюкозою, в нього почались проблеми. З’явилась ранка на нозі. Що тільки не робила Ярина: і примочки, і мазі купувала, і таблетки…
В кінцевому результаті, втратив Андрій ногу. Яринка не відмовлялася від чоловіка. Все підтримувала його. Одного дня навіть прийшла з роботи і привезла з собою візок, щоб побільше Андрій був на свіжому повітрі. Не раз люди бачили, як Ярина щебетала щось своєму чоловіку, і везла поперед себе візок.
Оленка в той час вже ходила в школу, допомагала мамі на кухні. Часто до дітей навідувались і бабусі, розуміли що Ярині важко.
Та одного дня зателефонувала свекруха і повідомила погану новину, що в селі, пішла з життя її мама.
– Я ще встигну на останню маршрутку, – сказала заплакана Ярина, – Надіюсь ви впораєтесь тут без мене, я повинна там бути.
– Так, звичайно, люба. Їдь і не хвилюйся. Ми з Оленкою дамо собі раду. – хоча на душі у Андрія було дуже важко, щось недобре він відчував. Хвороба підступала дедалі більше…
Того дня таки не встигла Ярина на маршрутку, і вона, з вже придбаним вінком, повернулася до хати.
– Ти чого його в хату принесла? – сказав здивовано чоловік, – Наскільки я знаю, не до добра це.
Ярина тут же винесла вінок до коридору, та побоювання чоловіка не були даремні. Вже зранку не стало її чоловіка…
Ховали тещу та зятя в один день. В їх рідному селі.
Ярина більше заміж не виходила. Виховувала Оленку, у якої, до речі, слава Богу, проблем із зором не було!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
