fbpx

Того вечора Юлія Степанівна розмовляла з моїм чоловіком Артемом на кухні, а я випадково почула їхню розмову. – Без мене, синочку, ти ще наживешся, я ж не вічна, а поки я жива, треба жити разом, без варіантів. – Ну, ось ви прийшли з роботи, і відразу в свою кімнату. Не поговорите з матір’ю, не посидите, не поп’єте чаю. Я про себе думала, що з її габаритами її ще спробуй переступи

Мама мого чоловіка Артема ніяк не може змиритися з тим, що її син виріс, і час уже відпустити його в доросле життя. Три роки як ми одружені, всі три роки вона не залишає спроб змусити нас жити разом із нею. Але жити з Юлією Степанівною неможливо.

Коли ми з Артемом розписалися, то свекруха одразу заявила, що житимемо з нею. Навіть гарний привід знайшла – так нам простіше буде збирати на свою квартиру. Я, молода та наївна, погодилася.

До того я була рік знайома з мамою чоловіка. Вона справляла враження доброї дбайливої ​​жінки. Але тільки переїхавши до неї, я зрозуміла, наскільки вона важка людина, яка не має уявлення про особисті межі і кордони. Все їй треба знати, у всьому брати участь, кожну секунду бути поруч із сином.

– Ну, ось ви прийшли з роботи, і відразу в свою кімнату. Не поговорите з матір’ю, не посидите, не поп’єте чаю, – вимовляла нам свекруха. Такі посиденьки могли тривати до глибокої ночі. Свекруха на пенсії, їй вранці на роботу не вставати.

Візьмуся я гладити чоловікові сорочку, вона мене спонукає – мовляв, вона краще впорається. Ми хочемо сходити в кіно ввечері і зустрітися з друзями, так у неї ледь не сльози на очах – її залишаємо саму. Причому, я могла котитися в будь-який бік, мамі чоловіка було байдуже, але от відпустити від себе синочка – це просто було вище її сил. Дивуюся, як вона Артема на роботу відпускала.

– Слухай, а як ти до мене на побачення ходив? – дивувалася я.

– О, це була ціла спецоперація, – сміється чоловік. – Повторювати у домашніх умовах без професійних каскадерів не рекомендується.

Я пробувала м’яко розмовляти з мамою чоловіка, що нам треба якийсь час проводити разом, але натикалася на глуху стіну нерозуміння.

– От буде у тебе своя дитина, зрозумієш, як душа рветься, коли вона від тебе йде, – відразу ж починала схлипувати Юлія Степанівна.

Вона могла спокійно зайти без стуку до нас у кімнату, сісти на ліжко і почати розмовляти, цікавитися, а що ми робимо. Це не подобалося не лише мені, а й Артему.

– Слухай, це щось неймовірне. Раніше мамі вистачало, щоб я просто був удома, а тепер їй ще й у межах видимості мене треба тримати, – зітхав Артем.

Тоді я запропонувала з’їхати на орендовану квартиру. Ну, це ж не діло, що ми постійно втрьох. Чоловік зі мною погодився.

Юлія Степанівна причитала так, ніби на її очах армагедон відбувався. Обіцяла лягти на порозі, щоб ми, такі-сякі, переступали її. Я про себе думала, що з її габаритами її ще спробуй переступи.

Потім я випадково почула, як вона говорить Артему на кухні:

– Без мене, синочку, ти ще наживешся, я ж не вічна, а поки я жива, треба жити разом, без варіантів! А дітки підуть, хто вам допоможе, якщо не я?

– Мамо, з твоєю поведінкою ми до діток можемо і не дійти!

Юлія Степанівна обіцяла, що тепер поводитиметься менш нав’язливо.

– Ось ви йдете, я як одна залишаюся, у мене одразу душа не на місці. Тільки тим себе й заспокоюю, що ви ввечері повернетеся, і я не сама буду, – говорила мама чоловіка. І мені справді було її дуже шкода. Чоловіка, мабуть, теж, тому ми перезирнулися, зітхнули і залишилися.

Свою обіцянку мама Артема тримала рівно тиждень, а потім тихенько почала знову втручатися скрізь, постійно бути присутньою і перетягувати ковдру на себе. Ми їздили до друга на день народження, то вона по черзі кожні півгодини дзвонила то мені, то чоловіку, з’ясовуючи, коли ми приїдемо.

Коли ми почали вкотре збирати валізи, вона знову влаштувала спектакль. Але цього разу ми пішли.

Щоправда окремо прожили лише три місяці. А потім мама чоловіка пошкодила ногу, і нам довелося знову переїжджати до неї. Якби особисто не їздила з нею на знімок, то подумала б, що вона просто все вигадує. Ми з чоловіком знову переїхали тимчасово до неї, потім вона нас втомила, ми знову на найм.

Цей цирк уже ось де сидить. Поки що у нас не вистачає жорсткості, щоб залишити Юлію Степанівну одну. Начебто і шкода її, але і своїм життям хочеться пожити, дітей народити нарешті, а не бігати няньчитися з дорослою жінкою.

Не знаю, як бути. Жити з нею неможливо, окремо вона не дає. Як нам з Артемом вчинити?

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

You cannot copy content of this page