Той випадок в їхньому селі прогримів на весь район. Всі покарані. А потім Богдан прийшов до Алевтини і сказав: «Мамо, я на ній оженюся, ти ж знаєш, я з дитинства кохаю її.» Алевтина зніяковіла. «Синку, так вона ж… Дівчинка в неї від когось з тих…»
Марічка росла гарною і гордовитою у своїх батьків, а ще розумною, здібною до наук. І вчителі, і тато з мамою, і знайомі – всі вважали, що дівчину чекає велике і світле майбутнє, що поїде вона після закінчення школи до столиці, вступить у престижний університет.
А Марічку любив Гнат, найбідовіший задирака у селі. З 10-го класу проходу дівчині не давав. Самому ж вже 21 виповнився, але він ніде не вчився, пішов працювати на місцевий хлібозавод грузчиком.
Підходив до Марічки, де б її не зустрів, і промовляв одне й те саме: «Ти моя, дівчино, запам’ятай!»
***
То був випускний бал їхнього класу. Гнат з двома вірними друзяками теж прийшов подивитися на місцевих красунь, а точніше – на неї, Марічку. Вирішив цього вечора всі крапки над «і» розставити.
А розставила Марічка. Не думала й не гадала, ставлячи ту «крапку»…
Лилася музика, звичайна шкільна їдальня в м’якому світлі перетворилася на чарівну залу, а ті, хто ще вчора були дітьми, – на дорослих красенів і красунь, за якими закривалися одні двері, а відчинялися інші: у велику дорогу, у великі зміни.
Коли Гнат підійшов до дівчини запросити її на повільний танець, Марічка гонористо поглянула на нього, крутонулася на підборчиках швидко і підійшла до однокласника Михайла, сказала голосно:
– Потанцюємо, Мишку?
Гнат не міг такого пробачити.
Розпашілі дівчата вийшли на ганок вдихнути свіжого повітря. Марічку покликав у темряву під каштани один з друзів Гната:
– Марічко! Після того, як ти йому відмовила в танці, Гнат побіг до ставку… Переживаю за нього…
Поки дівчина на хвилину замислилася, що відповісти, щось сталося. Миттєво й несподівано їй затулили грубою долонею рот, підхопили.
А зі школи голосними хвилями вихлюпувалася музика…
Біля ставку. Всього того, що було біля ставку, Марічка воліла б не пам’ятати, та не могла забути.
Навіть з батьками говорити не хотіла, нікого до себе не підпускала. Як в тумані – суд, місяці до нього і після.
І тільки потім, як їх в селі не стало, сказала батькам:
– Відвезіть мене до Тамари.
Стара Тамара, батькова 85-річна бабуся, досі лікувала травами й замовляннями недуги, з якими йшли-їхали до неї звідусіль. Жила сама, хоч діти й онуки давно пропонували старенькій переїхати до них, та баба знала своє місце і чого вона на ньому.
– Не хочу, нічого не хочу, бабусю… Все чорне і порожнє стало… Ніякого світла…
– Світло в тобі, дитино. Заради нього і тримайся. Те, що ти пережила, вже позаду, то минуле. Дитинка, що в тобі – майбутнє, вона безвинна і ви обидві будете щасливі. Повір мені, старій. Я ще трохи побуду, хоч мені вже скоро пора до Кирила мого… Та поки я тут, приходь частіше, особливо, як на душі важко.
…Два роки минуло.
***
Богдан, що жив з матір’ю-вдовою по сусідству і був на два роки старший за Марічку, повернувся з армії. І одразу, рішуче – до Алевтини:
– Мамо, я на Марічці оженюся, ти ж знаєш, я з дитинства кохаю її.
Алевтина зніяковіла.
– Синку, так вона ж… Дівчинка від когось з тих…
– Мені байдуже, мамо. Дитинка безгрішна і Марічка також. Вона моє життя, я іншої не хочу.
Обережно-обережно прокладав Богдан стежечку до Марічкиної душі. Зміг.
***
– Тату, повелтайся сколіше з лоботи, я цекатиму тебе! – лопотить мала Віруся, обнімаючи Богдана за шию.
А Марічка, загортаючи чоловіку бутерброди на обід, посміхається.
– Поїдемо сьогодні з малою бабусю Тамару провідаємо, зовсім слабенька вона стає, – говорить, цілуючи теплу і шорстку богданову щоку.
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, goodfon
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
