fbpx
життєві історії
Тому пенсійного віку я чекала як манни небесної. У буквальному сенсі закреслювала дні в календарі! І ось я – на пенсії! Вранці спочатку проводжала дітей на роботу, потім годувала онуків, старших відводила в дитячий садок і школу, гуляла з молодшенькою, готувала, прала, зустрічала, вела в секції і музичну школу. Це повідомлення, яке я отмала від сина, перевернуло моє життя, як тепер жити далі – я не знаю. Думала, що це хтось так страшно пожартував. Руслану я нічого не сказала, підшукати орендовану квартиру і з’їхала

Так склалося, що сім’я сина Руслана завжди жила зі мною. Ми разом пережили народження його дітей, їх підростання.

Невістка Олена жодного разу довго в декреті не сиділа. Лікарняні ми з нею брали по черзі.

Нескінченна метушня і купа справ не дозволяли розслабитися ні на хвилину.

Тому пенсійного віку я чекала як манни небесної. У буквальному сенсі закреслювала дні в календарі!

І ось я – на пенсії!

Вранці спочатку проводжала дітей на роботу, потім годувала онуків, старших відводила в дитячий садок і школу, гуляла з молодшенькою, готувала, прала, зустрічала, вела в секції і музичну школу.

День був розписаний по хвилинах. Але тепер я знаходила час і на свої захоплення: любов до читання і розпис по тканині.

Одного разу на мій телефон прийшло повідомлення від сина. Я читала і не вірила очам…

Думала, що це хтось так страшно пожартував. Потім я з’ясувала, що повідомлення призначалося зовсім не мені, Руслан його випадково мені відправив.

Але… було пізно. Ті слова сина – мій біль на все подальше життя.

Руслану я, звичайно, сказала, що все пробачила. Але ось залишатися з ним і його родиною під одним дахом більше не могла.

Ну як він міг написати, що «Мати сидить на моїй шиї, ще й на ліки для неї треба витрачатися?».

Я всю свою пенсію вкладала в спільне господарство, а частину ліків отримую безкоштовно, є така пільга у пенсіонерів.

Руслану я нічого не сказала, підшукати орендовану квартиру і з’їхала. Мотивувала тим, що, мовляв, це мені незручно з ними в одній квартирі тулитися, діти ж пдросли.

Але як її оплачувати, оренду? За однушку щомісяця треба було віддавати пенсію повністю.

Добре, що свого часу я купила собі комп’ютер, хоча невістка відмовляла.

“Навіщо вам? Там складно все, не розберетеся”, – говорила Олена.

Розібралася! Дочка подруги допомогла. Зробила фотографії розписаних мною хусток, серветок, розмістила в соціальних мережах.

Попросила колишніх колег зробити мені рекламу по «сарафанному радіо». Приблизно через тиждень моє хобі принесло перші живі гроші.

Нехай трохи, але це була гарантія, що найближчим часом не доведеться йти на уклін до сина.

Ще через місяць до мене підійшла сусідка по сходовому майданчику Антоніна. Її дівчинка захотіла навчитися розпису в техніці батик!

Так у мене з’явилася перша учениця, потім до неї приєдналися ще дві дівчинки.

Найцікавіше, що їхні батьки оплачували заняття! Хоча я і не наполягала на цьому.

З сином і його родиною спілкування зараз дуже прохолодне, я скучаю за внуками, але коли Олена чи руслан дзвонять і просять про допомогу – я відмовляю. Мені просто ніколи, багато своїх справ. Моє життя набрало нових барв.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page