Три місяці тому я провела чоловіка в останню путь. Це були важкі часи, але я повинна була взяти себе в руки. Ми з Борисом виховали двійко чудових дітей, які, хоч і дорослі, потребували моєї підтримки. Та вияснилось, що підтримки потребую я. – Мамо, як при надії? Від кого?, – було перше враження дочки. А потім у цікавому стані я зізналась і сину.
– Мамо, що ти сказала? – голос доньки здригнувся, а її очі широко розкрилися від здивування.
Я вдихнула глибше, намагаючись зібрати всі сили, щоб повторити сказане.
– Я… чекаю дитину, Ксеню.
– Мамо, тобі сорок чотири… Це ж… небезпечно, – її голос зірвався, а в очах з’явилася розгубленість.
Я опустила погляд, дивлячись на свої руки, що тремтіли. Три місяці тому я поховала свого чоловіка. Борис був для мене всім – опорою, другом, коханням усього життя. Його раптовий відхід залишив мене в темряві, наче хтось вирвав з мене частину душі. І тепер… цікавий стан.
Я дістала тест із кишені халата й поклала на стіл між нами. Дві яскраві смужки. Незаперечний факт.
Ксенія не могла відвести погляду від тесту.
– Це… від тата? – ледь чутно спитала вона.
Я кивнула, сльози навернулися на очі.
– Пам’ятаєш, ми з батьком планували поїхати в Карпати. Це було за кілька тижнів до… – голос зірвався. – Ми тоді були щасливі. Це сталося тоді.
Ксенія обхопила голову руками.
– Мамо, я не знаю, що сказати. Це… це дуже складно. Як ти це витримаєш?
Я мовчки сиділа, відчуваючи, як хвиля страху накриває мене знову.
– Доню, я сама боюся. Але це… це частинка твого тата. І я не можу просто відвернутися від цього.
Ксенія підвела на мене погляд, сповнений сум’яття.
– А ти думала, як це сприйме Василь? Він же ще зовсім юний…
Василь, мій син, був на десять років молодшим за Ксеню. Йому всього двадцять один. Він навчався у Києві, і я досі не зважилася сказати йому про це.
– Я… я скажу. Просто не зараз.
Ксенія зітхнула й мовчки поклала руку мені на плече.
– Я з тобою, мамо. Але нам треба добре все обміркувати. Це велика відповідальність.
Після прийшов час і я все розповіла сину. В нього була схожа реакція на Ксенії, але в кінцевому результаті він сказав слова підтримки, які мене заспокоїли.
– Ми впораємось! Все буде добре!
Я вирішила поговорити з Наталею – своєю давньою подругою.
Вона запросила мене на каву, і коли я зважилася розповісти, вона спершу застигла.
– Олександро, ти серйозно?
Я лише кивнула.
– Ну… – вона задумалася. – Це…неймовірно. Але ти сильна. Борис би пишався тобою.
Ці слова були наче бальзамом на душу.
Через тиждень я пішла до лікаря. Марія Іванівна, жінка літнього віку, уважно вислухала мене, переглянула аналізи.
– Ситуація непроста, Олександро. Але… це можливо. Потрібно ретельно слідкувати за здоров’ям. І головне – менше нервів.
Мені видали цілий список аналізів і рекомендацій. Але головне – у її голосі звучала надія.
Минуло кілька місяців. Мої діти, попри страхи, підтримували мене. Вони облаштували для малюка кімнату, допомагали з домашніми справами.
І хоч іноді було страшно, я відчувала – я не одна.
А що думаєте ви, дорогі читачі? Чи згодні ви, що життя може дарувати несподівані, але такі цінні сюрпризи, навіть тоді, коли здається, що найкраще позаду? Поділіться своїми думками та історіями!
