fbpx
життєві історії
Тридцять років разом, все мирком та ладком, сина з донькою в люди вивели і самі не бідували. Здавалося, так і проживуть до щасливою парою. Але Володя прийшов вечором, довго м’явся, в очі не дивився, а потім раптом зважився: – Ти, Віра, додому не приходь! Я з іншою жінкою живу… Пробач!

З самого раннього дитинства Вірочка була безпроблемною дівчинкою. Батьки особливого клопоту з нею не знали: у будинку – мамина помічниця, в школі – відмінниця. Однокласниці, подорослішавши, по вечірках і дискотеках бігали, а вона за книжками сиділа.

Але була у Віри і справжня заняття –  любила автомобільні подорожі. З батьками півкраїни об’їздила. Та й коли на третьому курсі заміж за Володю вийшла, захоплення не забула. Чоловік її розумів і підтримував.

Діти, а їх у молодих було вже двоє, ніколи не сплавлялися на літо бабусям і дідусям, сім’я завжди була разом. Кожен відпустку довго планували, сперечалися, обговорювали, вибирали маршрут. І всякий раз привозили з подорожі купу чудових фотографій і океан емоцій.

Роки бігли, діти виросли і завели свої сім’ї, а Вірочка з Володею і раніше віддавали перевагу «Туреччина» і «Єгиптам» автомобільні вояжі по рідній країні. Друзі, треба зізнатися, їм заздрили.

Тридцять років разом, все мирком та ладком, сина з донькою в люди вивели і самі не бідували. Здавалося, так і проживуть до щасливою парою.

В той спекотний серпень вирушили в давно задуману поїздку, помандрувати по дивних місцях, познайомитися з місцевими пам’ятками, а заодно і зі старими друзями побачитися.

Виїхали рано, як завжди. Дальня дорога не лякала – машина нова, надійна. Вірочка тихенько підспівувала улюблену пісню і буквально пропускала через себе кожен кілометр дорожньої стрічки. Правда, все частіше поглядала на чоловіка: зазвичай добродушний і веселий, Володя був зосереджений і похмурий.

– Сталося щось? Може з начальством перед відпусткою посварився? Раптом з дітьми щось не так, а мені не сказав?  – почала хвилюватися Вірочка. Але запитати не встигла: особа чоловіка покрилося крапельками поту, він зблід і, різко загальмувавши, з’їхав на узбіччя.

– Погано мені, Вір, – тільки і зміг прошепотіти.

Так рано серпневого ранку для Віри почалося нове життя.

Півроку вона доглядала чоловіка, спочатку два місяці в лікарні, потім – вдома. Крутилася, крутилася, себе не пам’ятала: варила бульйончик, бігала по аптеках, робила масажі… Але на ноги поставила. Зате сама, як на зло, загриміла в лікарню з важким запаленням.

Володя, треба віддати йому належне, Віру відвідував часто. Не забували діти і подруги, знайомі. Через місяць, повеселіла, вона вирушила додому. Подзвонила чоловікові, мовляв, завтра виписують.

Володя прийшов того ж вечора, довго м’явся, в очі не дивився, а потім раптом зважився:

– Ти, Віра, додому не приходь! Я з іншою жінкою живу… Пробач…

Вірочка так по стінці і сповзла. Сил вистачило лише запитати: «Хто?». Виявилося, коли чоловік лежав у лікарні, познайомився з медсестрою, і зав’язалися у них стосунки. А як сама Вірочка захворіла, Тамара, (так розлучницю звали), до нього і переїхала.

Чоловік пішов. Вірочка зателефонувала подрузі, розповіла про свою біду, попросила прихистити на тиждень. Про те, що буде далі, як і де жити, намагалася не думати.

А перед випискою в палату несподівано зайшов колишній однокласник Андрій.

– Я все знаю, Віра, – тільки й сказав. – Люблю тебе зі школи, живу один, поїдемо до мене.

Діти, звичайно, на бік матері стали. Але Вірочка їм сказала, що на Володю зла не тримає. Нехай живе зі своєю Тамарою в їх квартирі. Правда, умова колишньому чоловікові поставила жостке – житло на сина з дочкою переписати. Той погодився.

За Андрієм Віра, як за кам’яною стіною, була, ніякої потреби не знала. Розцвіла – ніби заново народилася і не шостий десяток розміняла. Тільки от від автомобільних подорожей її геть відвернуло.

Тепер вони два рази на рік, взимку і влітку, в різні країни літали. Благо, Андрій відмінно заробляв і для коханій нічого не шкодував.

А що ж Володя з Тамарою?

Через п’ять років Володі від повторної хвороби… Тамару попросили звільнити квартиру. За великим рахунком, їхати їй було нікуди. Домовилася з подругою (та на складі працювала), що на час сюди свої меблі перевезе. Замовила машину з вантажниками.

Поки мужики скарб вантажили, розговорилася з водієм. А як в кабіну до нього сіла дорогу показувати, той і запропонував:
-Чого тобі по знімним хатах мотатися? У мене своя квартира, дружини немає, давай разом жити спробуємо.

На тому і вирішили.

Правду люди кажуть: не знаєш, де знайдеш, а де втратиш. Життя часом такі сюрпризи піднести може – в будь-якому віці і в будь-який момент….

You cannot copy content of this page