Тридцять років я була професійною служницею у власному домі, виконуючи забаганки чоловіка, який ніколи не цінував моєї праці. Коли Тараса не стало, я відчула не порожнечу, а такий потужний приплив кисню, від якого паморочилося в голові.
Коли за Тарасом зачинилися двері назавжди, я не відчула того болю, про який пишуть у книгах. Навпаки, повітря в кімнаті раптом стало більше. Я сіла в крісло, яке він завжди забороняв мені займати, бо воно було тільки його, і вперше за тридцять років просто витягнула ноги. Навколо панувала тиша, і ця тиша була найпрекраснішою музикою, яку я коли-небудь чула.
Ми прожили разом ціле життя, але тепер, коли його не стало, я зрозуміла, що насправді це було не життя, а нескінченна зміна варти біля плити та пральної машини. Наталя, де мої сорочки? Наталя, чому суп недосолений? Наталя, ти знову витратила гроші на якусь дрібницю? Ці питання були моїм щоденним раціоном. Тепер же я дивлюся на порожню кухню і посміхаюся, бо знаю, що сьогодні мені не треба нічого готувати.
Моя історія почалася дуже банально. Весілля, клятви, віра в те, що ми будемо щасливі. Але дуже швидко побут перетворився на конвеєр. Тарас вважав, що його обов’язок — приносити зарплату, а мій — бути ідеальною тінню, яка забезпечує його комфорт.
Одного разу я спробувала заговорити про те, щоб піти на курси малювання.
— Тобі що, мало роботи вдома? — запитав він, не відриваючи очей від телевізора.
— Я просто хочу займатися чимось для душі, Тарасе.
— Твоя душа має бути в порядку в домі. Подивися, на підвіконні пил. Ось тобі і малювання, бери ганчірку і вперед.
Я мовчала. Я завжди мовчала, бо так було простіше. Конфлікти вимагали енергії, якої в мене не залишалося після прибирання великого будинку.
Минали роки. Діти виросли і поїхали, а ми залишилися двоє в цьому величезному просторі. Але ми не стали ближчими. Ми стали як два паралельні світи. Він вимагав уваги, наче маленька дитина, а я відчувала себе виснаженою служницею. Його дратувало все: як я ходжу, як дихаю, як заварюю чай.
— Ти знову купила не той сорт? — бурчав він щоранку.
— Це той самий, що ти любиш, — відповідала я тихо.
— Не сперечайся зі мною, я краще знаю, що мені подобається.
І так щодня. Кожна дрібниця ставала приводом для зауваження. Я навчилася бути непомітною. Я навчилася передбачати його настрій за звуком кроків. Якщо він тупав голосно — значить, на роботі проблеми, і мені краще зникнути в спальні. Якщо йшов тихо — значить, просто буде незадоволений вечерею.
А потім настав той день, коли лікар сказав, що серце Тараса більше не витримає. Я дивилася на нього в лікарняному ліжку і не відчувала нічого, крім втоми. Коли його нарешті не стало, родичі чекали від мене сліз. Вони обіймали мене, шепотіли слова співчуття, а я лише кивала, ховаючи під хусткою обличчя, на якому не було жодної сльозинки.
Минуло кілька місяців. Тепер мій ранок починається не з криків про сніданок, а з аромату кави, яку я п’ю в ліжку. Я купила собі яскраву постільну білизну, яку Тарас називав вульгарною. Я викинула його старе крісло і поставила там великий мольберт.
Виявилося, що я дуже люблю тишу. Мені не потрібен увімкнений телевізор, який раніше працював цілодобово. Мені не потрібно виправдовуватися за кожну витрачену копійку. Я нарешті належу собі.
Нещодавно до мене завітала подруга. Вона довго дивилася на моє оновлене житло, а потім запитала:
— Наталю, хіба тобі не самотньо? Будинок такий порожній.
— Олю, він не порожній. Він сповнений мною.
— Але ж Тарас був гарним господарем. Усі так казали.
— Господарем він був чудовим, а от людиною для життя — важкою.
— Ти так спокійно про це кажеш. Люди можуть не зрозуміти.
— А мені вже все одно, що скажуть люди. Я тридцять років жила для того, щоб вони думали про нас добре. Тепер я хочу пожити так, щоб мені було добре.
Оля похитала головою, але в її очах я побачила легку заздрість. Вона теж щовечора вислуховує претензії свого чоловіка, але боїться навіть подумати про зміни.
Я почала подорожувати. Недалеко, просто в сусідні міста, на виставки чи в театри. Раніше Тарас вважав це марною тратою часу.
— Навіщо кудись їхати, якщо в нас є город? — казав він.
Тепер городу немає. Я засіяла все газонною травою і квітами, які мені подобаються. Сусіди дивляться з подивом, бо в нашому селищі прийнято вирощувати картоплю до самого паркану. Але я просто посміхаюся їм через огорожу.
Одного разу до мене приїхав син. Він довго ходив кімнатами, а потім зупинився біля моїх картин.
— Мамо, ти почала малювати?
— Так, синку. Тобі подобається?
— Це дуже гарно. Чому ти не робила цього раніше?
— Тато не дозволяв.
Син промовчав. Він знав характер батька, але, мабуть, ніколи не замислювався, наскільки сильно це на мене тиснуло.
— Ти виглядаєш інакше, мамо. Більш живою.
— Я і є жива. Вперше за довгий час.
Ми довго сиділи на терасі, розмовляючи про все на світі. Без повчань Тараса, без його вічного контролю. Це був один із найкращих вечорів у моєму житті.
Я знаю, що багато хто засудить мою відвертість. Скажуть, що не можна так говорити про того, кого не стало. Але хіба чесність — це зло? Хіба я маю вдавати скорботу, якої не відчуваю? Я вдячна минулому за досвід, але я не хочу туди повертатися.
Коли я дивлюся у дзеркало, я бачу жінку, яка нарешті згадала своє ім’я. Я більше не просто дружина Тараса. Я — Наталя. Жінка, яка любить малювати, пити каву на світанку і гуляти парком без мети.
Моє життя зараз схоже на чисте полотно. І я сама вирішую, якими фарбами його заповнювати. Без криків, без закидів, без вічного страху зробити щось не так.
Свобода виявилася дуже смачною на смак. Вона пахне свіжим хлібом, який я купую в маленькій пекарні, і весняним дощем, під яким я тепер можу гуляти без парасольки, бо мені так хочеться.
Іноді мені здається, що я бачу тінь Тараса в кутку кімнати, але я просто вмикаю світло і ця тінь зникає. Його влада наді мною закінчилася.
Чи шкодую я про втрачені роки? Мабуть, ні. Бо саме вони навчили мене цінувати кожну хвилину спокою зараз. Я пройшла свій шлях і вийшла з нього з гордо піднятою головою.
Зараз я часто сиджу біля вікна і спостерігаю за перехожими. Я бачу жінок, які поспішають додому з важкими сумками, і мені хочеться підійти до них і сказати: не забувайте про себе. Дім — це важливо, але ваша душа — набагато важливіша.
Мене часто запитують, чи планую я ще колись вийти заміж. Я лише сміюся у відповідь. Навіщо мені знову пускати когось у свій простір, де тепер так затишно і тихо? Я більше не хочу бути нічиєю служницею. Я хочу бути просто собою.
Моє оточення розділилося на два табори. Одні вважають мене егоїсткою, інші захоплюються моєю сміливістю. Але ніхто з них не знає, як це — щодня прокидатися з важкістю в серці від думки про те, що сьогодні знову буде низка дорікань.
Життя коротке, і я зрозуміла це надто пізно. Але краще пізно, ніж ніколи. Тепер мій будинок пахне не лише чистотою, а й щастям. Справжнім, тихим, моїм власним щастям.
Чи вважаєте ви правильним таке ставлення до минулого життя, чи все ж таки потрібно зберігати вірність пам’яті, навіть якщо вона була гіркою?
