Я не приховую свою радість. Наталя Валентинівна отримала по заслугам.
Трикімнатна квартира, причина “бурі”, була успадкована порівну між моїм чоловіком і “улюбленою” свекрухою. – Ти жодного сантиметра не отримаєш! Чуєш? Закрутила голову моєму Мирону. Думаєш я не мудра. Знаю я вас! – Довго в такій обстановці я не прожила. – Вибирай, або я, або ж твоя матуся. – Чоловік обрав другий варіант. І ось прийшов час віддачі. Я так чекала на цей день.
– Купили з чоловіком квартиру! – посміхається Оленка. – Високі стелі, шикарне планування, зупинка в двох кроках. А головне – ні Наталі Валентинівни, ні її синочка над душею! Треба було бачити їхні обличчя, коли вони дізналися, що їх дорогоцінну квартиру купив мій чоловік!
Достатку Оленці не бачити межі. І навіть не знаю, що її більше радує: покупка житла або гнів мами її першого кохання.
З Мироном вона познайомилася дванадцять років тому. Метелики в животі, повне відключення сірої речовини, абсолютне взаєморозуміння закоханих. І лише одне псувало цю ідеалістичну картину: Наталя Валентинівна. Обраницю сина вона відмовилася приймати, охрестивши нахабною приживалкою.
Олена працювала і вчилася, шкідливих звичок не мала, хороша господиня, чудова жінка, яка заворожено дивилася Мирону в рот. Але всього цього було мало. Нахлібниця – і цим все сказано!
Право привести кохану дівчину в будинок у Мирона було: він був таким же власником нерухомості, як і його мама. На любов ця жінка дивилася скептично, зумівши відразу розгледіти “справжню мету” Олени: їх квадратні метри.
Судячи з того, що предмет гордості – трійка – була нею успадкована від чоловіка нарівні з сином, Наталя Валентинівна точно знала, про що вона говорить.
– Кістьми ляжу, але ні квадратного сантиметра ти тут не отримаєш! Я – господиня! – щодня вислуховувала Олена. А тривіальне побажання “доброго ранку”, Наталя Валентинівна заміняла один словом: – нахлібниця!
Шлюб Олени і Мирона, укладений поспішно, розпався дуже швидко: і року не минуло з моменту його реєстрації. Натхнена мовчанням сина, Наталя Валентинівна зовсім перестала соромитися у виразах, докоряючи Олену навіть шматком хліба.
Дівчина зібрала речі і запропонувала чоловікові разом піти на орендовану. Мирон відмовився. Розлучення, радість Наталі Валентинівни, Оленине усвідомлення помилки.
Через десять років герої знову зустрілися. При обставинах вельми радісних для одного боку, і не самих райдужних – для іншої.
– Коли наш ріелтор показав нам фотографії тієї самої квартири, я здивувалася, – розповідає Олена. – Він ще додав, що там два власники і їм терміново треба роз’їхатися. Ми з чоловіком порадилися і вирішили – беремо!
Протилежну сторону представляла Наталя Валентинівна і нова дружина її сина. Теж “погана”: домоглася, щоб розмін і відселення свекрухи відбувся.
– Мене не було ні на огляді, ні на угоді. Навіщо? Квартиру я бачила, навіть мала честь в ній проживати. А якби Наталя Валентинівна мене побачила, то цілком могла б і передумати, тільки в силу вродженої шкідливості. Так що я сиділа тихо, як мишка, і не висовувалась.
Через тиждень після угоди Мирон з дружиною звільнили приміщення, придбавши зустрічний варіант. А ось Наталя Валентинівна, замість прописаних в договорі двох тижнів, стала просити ще місяць.
– Вона моєму чоловікові зателефонувала. Він їй повідомив, що порадиться зі мною і передзвонить. Але передзвонила я. Озвучила, що ніякого місяця не буде, і що ми перевеземо речі в призначений день. Колишня свекруха мене не впізнала, вмовляла, бідкалася на нахлібницю Мирона. А мені стало так смішно: нагорода знайшла свого героя! Вона так тряслася за свою квартиру, що вижила мене. А варто було знайтися змії гострішій, як бац – і розмін, – Олена не приховує своєї зловтіхи.
Нові власники приїхали перевіряти – чи з’їхала попередня господиня. Тоді й відбулася сцена з впізнавання.
Наталя Валентинівна стала вигукувати, що визнає угоду недійсною, що перша дружина Мирона все одно нічого не отримає. Жінка навіть зателефонувала синові, який зірвався і приїхав.
– Вони дивилися на мене, як барани на нові ворота, поки чоловік вимовляв, що змінить замки і викине речі, що залишилися, в під’їзд. Це була, напевно, сама епічна сцена в моєму житті.
Розум переміг: колишня власниця прибрала по-доброму. А Олена вирішила, що в колишній кімнаті колишньої свекрухи буде спальня.
– Мене б і другий варіант влаштував: викидання речей в під’їзд. По-своєму Наталя Валентинівна виявилася права: тепер її ненаглядна квартира належить мені.
Справедливість таки відбулась.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
