Трирічний Андрійко і дворічний Віталік жили в одному з сіл нашої України. Батька вони ніколи не бачили. Втім, і мати теж бачили не часто. – Жінка залишала хлопчиків одних, ще й голодних і холодних, бо бігла на “побачення” з черговим кавалером. Того дня сусідка ніби серцем відчула щось недобре.
***
Якось раз сусідка помітила, що аж надто довго не видно біля будинку матусі, і зателефонувала в поліцію.
На виклик приїхала група, в складі якої, крім співробітника у справах неповнолітніх, був і прапорщик поліції Вадим.
– Коли ми зайшли в будинок, сеpце стислося, – згадує Вадим. – Я бачив багато чого, але щоб таке і в наші дні!
У маленькому дерев’яному будиночку вибите вікно, яке трирічний Андрій затикав речами, щоб не дуло. Адже на дворі березень! Ні подушок, ні штор, ні продуктів. Старший з хлопчиків, Андрійко, економив єдину булку, яка у них з братом була: давав Віталіку трохи погризти хлібця, а потім ховав буханку – не знав, скільки їм доведеться ще сидіти одним. Щоб зігріти братика, загорнув його в матраци.
У мене в голові відразу промайнуло – “заберу їх”, а вголос запитав: “Поїдете до мене?” Але вони тоді злякалися. І тут Андрійко, подумавши, як закричить: “Тату, і як я тебе відразу не впізнав?!”
– У мене по руках біжать мурашки, і сльози навертаються… тут неможливо залишитися байдужим… – досі хвилюючись, затинається Вадим.
Виявилося, що брати просиділи в холодній хаті шість днів. Якби не пильність сусідки, невідомо, врятували б їх. Хлопчаків відразу відвезли в лікарню: підлікувати, відмити і, звичайно, нагодувати.
Вадим же подзвонив дружині Вікторії і захлинаючись розповів про діток. На ранок вони вже разом поїхали провідати хлопчаків в лікарню, набравши фруктів та іграшок.
– Я відразу зрозуміла, що це серйозно, як тільки Вадим зателефонував, – каже Вікторія. – Нашому маленькому синові тоді тільки рік виповнився. (А ще у Віки було три дочки від попереднього шлюбу). І, прийшовши додому, чоловік просто місця собі не знаходив. Сидить, мовчить, сам в своїх думках.
“Давай їх заберемо, Віко!” – це вже і не обговорювалося. Подружжя відразу накупили дітлахам одягу, так як у них зовсім нічого не було. Вікторія з однорічною дитиною на руках обійшла всі кабінети і відстояла не одну чергу, щоб зібрати всі папірці на усиновлення. Мамою і татом Вадима і Віку дітлахи стали називати ще в лікарні.
Зараз Андрійку 5 років, Віталіку- 4. Андрій міркує як дорослий. У всьому копіює тата Вадима.
– Як побачить квіточку, тут же зірве і несе її мені, – сміється Віка. – Стільчик принесе і поставить поряд, щоб сіла і відпочила, піклується, щоб пообідала вчасно. Каже: “Знаєш, мамо, я буду як наш тато. У мене буде велика сім’я, будинок і я ніколи не кину своїх дітей!”
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
