— Це Анна, ми разом уже кілька місяців — спокійно сказав Борис, а його мати, що стояла поруч, лише кивнула з легким задоволенням. Виявилося, що поки я готувала сімейні вечері, Світлана Іванівна вже пила чай на кухні у його нової жінки.
Моє життя нагадувало ідеально випрасувану скатертину, поки на неї не перекинули келих із темною рідиною. Ми прожили з Борисом вісім років. Це був час, який я вважала фундаментом нашого спільного майбутнього. Я дбала про затишок, готувала його улюблені страви та завжди підтримувала, коли на роботі виникали труднощі. Світлана, його мати, була присутня в нашому житті щодня. Вона приходила без попередження, перевіряла пил на полицях та з неприхованою зверхністю дивилася на мої зусилля.
— Світлано Іванівно, я якраз збиралася прибрати у вітальні — казала я, намагаючись зберегти спокій.
— Тобі завжди бракує часу на елементарні речі — відповідала вона, поправляючи серветку на столі. — Мій син заслуговує на кращий догляд. Він втомлюється, а ти лише займаєшся своїми справами.
Я мовчала. Мені здавалося, що це звична поведінка матері, яка занадто сильно любить свою дитину. Борис лише розводив руками, коли я намагалася обговорити це з ним. Він казав, що мама просто хоче як краще.
Проте останнім часом у нашій родині щось зламалося. Борис почав затримуватися до пізньої ночі. Він став холодним, уникав розмов і постійно ховав телефон. Коли я запитувала, що відбувається, він просто відвертався.
— Робота виснажує мене — коротко кидав він.
— Але ми майже не спілкуємося — наполягала я.
— Ти знову починаєш вигадувати проблеми там, де їх немає — відповідав він і йшов до іншої кімнати.
Світлана Іванівна відчула цей холод і одразу знайшла винну. Вона почала дзвонити мені щоранку, вичитуючи за те, що я нібито не даю Борису спокою.
— Ти його зацькувала своїми підозрами — кричала вона в слухавку. — Він став нервовим через твій характер. Якщо ви розійдетеся, це буде тільки на твоїй совісті.
Я намагалася пояснити, що я люблю його, що я намагаюся врятувати те, що в нас залишилося. Але вона не хотіла слухати. Для неї Борис був ідеальним сином, який просто помилився у виборі дружини.
Одного разу я повернулася додому раніше. У передпокої стояли чужі жіночі туфлі. Серце почало битися частіше. Я пройшла до вітальні та побачила Бориса з незнайомою жінкою. Вони сиділи на нашому дивані та щось весело обговорювали. Коли вони побачили мене, Борис навіть не збентежився.
— Це Анна — спокійно сказав він. — Ми разом уже кілька місяців.
— Що це означає? — запитала я, відчуваючи, як земля іде з-під ніг.
— Це означає, що наше сімейне життя закінчилося — відповів він. — Я більше не хочу вдавати, що в нас усе добре.
Того ж вечора я зібрала речі. Я чекала, що Світлана Іванівна, дізнавшись правду, хоча б вибачиться за свої слова. Але коли вона приїхала наступного дня, її реакція була іншою.
— Ти сама довела його до цього — заявила вона, стоячи в дверях. — Якби ти була кращою жінкою, він би нікого не шукав. Анна — чудова дівчина, вона з поважної родини. А ти просто не впоралася.
— Ви знали про неї? — запитала я, не вірячи своїм вухам.
— Знала — відповіла вона з посмішкою. — І підтримувала його. Бо він має бути щасливим.
Я вийшла з того будинку, не озираючись. Мені було боляче не лише через зраду чоловіка, а й через те, як легко мене викреслили з життя люди, яких я вважала рідними. Борис навіть не спробував пояснити свою поведінку раніше. Він дозволяв матері звинувачувати мене, знаючи, що справжня причина в ньому.
Минуло кілька тижнів. Я намагалася почати все спочатку. Орендувала невелику квартиру, повернулася до улюбленого хобі. Але телефон продовжував розриватися від повідомлень Світлани Іванівни. Вона писала, що я винна у розлученні, що я зіпсувала репутацію їхньої родини.
Одного дня я зустріла Бориса в парку. Він був не один, а з тією самою Анною. Вони виглядали щасливими, але в його очах я побачила щось інше. Він швидко відвів погляд.
Я зрозуміла, що справа була не в моєму прибиранні, не в моїй увазі та не в моєму характері. Справа була в тому, що Борис ніколи не вмів брати на себе відповідальність. Йому було зручно ховатися за спиною матері, поки та обливала мене брудом.
Чи можна було щось змінити? Навряд чи. Коли в стосунках з’являється третя людина, це вже не родина. А коли мати чоловіка стає на бік брехні, це стає стіною, яку неможливо пробити.
Тепер я сиджу в тиші своєї нової оселі та думаю про те, скільки часу я витратила на те, щоб догодити людям, які мене не цінували. Я більше не відчуваю провини, яку мені намагалися нав’язати. Я відчуваю лише порожнечу, яку тепер маю чимось заповнити.
Борис і Світлана залишилися у своєму світі, де правда завжди на їхньому боці. Вони знайшли нову жертву для своїх маніпуляцій, і мені навіть трохи шкода ту дівчину, яка зараз займає моє місце. Вона ще не знає, що кожна її помилка буде розглядатися під мікроскопом, а будь-яка проблема стане її особистою провиною.
Коли я закриваю очі, я бачу обличчя Бориса в той момент, коли він сказав, що все скінчено. У ньому не було жалю. Тільки полегшення від того, що більше не треба брехати. Але чи варта була ця свобода того болю, який він завдав мені?
Світлана Іванівна все ще намагається вийти на зв’язок через моїх знайомих. Вона розповідає всім, яка я була погана господиня. Але я більше не слухаю. Я зрозуміла головне: не можна врятувати те, що вже давно зруйноване зсередини.
Зараз я вчуся жити для себе. Це важко, бо звичка думати про когось іншого сильніша за мене. Але з кожним днем стає трохи легше. Я знаю, що попереду на мене чекає щось справжнє, де не буде місця для подвійних стандартів та материнського втручання.
Історія закінчилася не так, як у казках. Не було гучних вибачень чи усвідомлення помилок. Була лише суха реальність, де кожен залишився при своєму. Я отримала свободу, а вони — свою ілюзію ідеального життя.
Чи варто було терпіти так довго заради примарного спокою?
Як ви вважаєте, чи повинна жінка намагатися знайти спільну мову зі свекрухою, якщо та відверто налаштована проти неї, чи краще одразу йти? Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть свою думку в коментарях, для мене це надзвичайно важливо.
