— Це будинок мого батька, а не твій. Ти тут тільки дружина, — ця фраза Остапа остаточно розставила крапки над «і» в моїх стосунках із пасинком. Я вийшла заміж за стабільність, але тепер відчуваю себе заручницею власного життя, яку змушують утримувати чужого дорослого чоловіка
Мене звати Ярина. Мені тридцять п’ять. Колись я мріяла про звичайне жіноче щастя — затишну родину, люблячого чоловіка, власних дітей, яких би виховувала в любові та достатку. Життя, звісно, внесло свої корективи.
Два роки тому я вийшла заміж за Мирона. Він — дивовижна людина. Надійний, щирий, турботливий, забезпечений. Він подарував мені ту стабільність, якої мені так бракувало. До нього моє життя було схоже на американські гірки — то злети, то падіння, і вічна боротьба за фінансову незалежність. З Мироном усе стало інакше. Ми купили великий будинок за містом, я нарешті змогла залишити роботу, яка мені не подобалась, і присвятити себе дому та творчості.
У Мирона є син від першого шлюбу — Остап. Йому двадцять два роки. І ось тут починається моя головна проблема, моя внутрішня боротьба, яка не дає мені спокою.
Коли ми тільки познайомились, я знала про Остапа. Він тоді навчався в університеті в іншому місті. Мирон оплачував йому оренду квартири, навчання, давав гроші на кишенькові витрати. Якось усе це було далеко і мене не обходило. Я навіть думала — як добре, що він уже дорослий, не треба витрачати час на виховання, на якісь там дитячі проблеми.
Але Остап закінчив навчання і повернувся до батька, тобто до нас. Виявилося, що він не поспішає шукати роботу. Він вважає, що має право пожити для себе, знайти себе, як він каже. І Мирон його в цьому повністю підтримує. Мовляв, Остап заслуговує на відпочинок після університету, а потім уже візьметься за розум.
Але цей відпочинок затягнувся.
Остап оселився у нас у будинку, зайнявши ціле крило. Він спить до обіду, цілими днями сидить за комп’ютером, замовляє їжу з доставою, а його прання, прибирання та годування — це все тепер моя турбота. І річ не в тому, що мені важко попрати чи приготувати зайву порцію, я люблю піклуватися про свій дім. Але я почуваюся, ніби мені нав’язали дорослу, цілком самостійну людину, яка свідомо живе за мій, тобто наш, кошт, нічого не роблячи взамін.
Мирон дає йому гроші регулярно. Невеликі суми, але регулярно. А Остап не знає, що таке економія. Він постійно просить купити йому новий одяг, або сучасний гаджет, або квитки на концерт. Мирон одразу дістає гаманець і все оплачує, кажучи, що це ж його син.
Але мене це почало дратувати. По-перше, він дорослий. Його однолітки вже працюють, самі собі заробляють на життя, а він сидить на шиї у батька, який міг би ці гроші витратити на мене чи на нашу спільну подорож. По-друге, Остап поводиться зі мною, як із прислугою. Він навіть не дякує. Якось я попросила його допомогти мені перенести важку коробку, а він просто відмахнувся
— Ярино, ти ж ближче, перенеси сама
І це мене образило до глибини душі.
Я вирішила поговорити з Мироном.
— Мироне, ти не вважаєш, що Остапові час шукати роботу?
— А що таке? Не переживай, він скоро візьметься за голову.
— Я не переживаю, я просто бачу, що він живе на наші кошти, і не робить жодних спроб стати самостійним. Це ж дорослий хлопець.
— Ярина, я не хочу сваритися. Це мій син. Я повинен його підтримувати.
— Підтримувати — це одне, а повністю його забезпечувати — це інше. Особливо, коли він сам не хоче нічого робити.
Мирон подивився на мене здивовано.
— Ярина, ти раптом стала такою економною. Це ж не останні гроші.
— Справа не в економії. Справа в принципі. Мені шкода витрачати наші спільні гроші на дорослого чоловіка, який не є мені рідною людиною і який навіть не виявляє до мене поваги. Чому я повинна готувати йому їжу, коли він може сам собі замовити, як робив це в університеті? Або чому я повинна купувати йому новий телефон, якщо старий цілком робочий?
— Ти його мачуха. Ти повинна про нього дбати.
Ця фраза просто вивела мене з себе.
— Мачуха? Я не його матір! І він не маленька дитина, якій потрібна моя турбота. Він дорослий! Я вийшла заміж за тебе, Мироне, а не за твого дорослого сина.
Мирон засмутився, але свою позицію не змінив. Він вважає, що я маю прийняти Остапа, як свого сина. Але я не можу. Я не відчуваю до нього материнських почуттів. Ба більше, мені відверто не подобається його ставлення до мене.
Я почала економити на Остапові. Коли Мирон просив мене купити щось для сина, я казала, що забула, або що в магазині не було потрібного розміру. Остап почав скаржитися батькові.
— Тату, Ярина не хоче мені купувати те, що я прошу.
— Як це?
— Вона каже, що мені це не потрібно, або що це задорого.
Мирон почав сам купувати речі для Остапа, але це не вирішило проблему. Остап почав на мене нарікати.
— Ярино, ти що, шкодуєш для мене?
— Остапе, ти дорослий чоловік, ти можеш купити це собі сам. Знайди роботу.
— Я не буду працювати за копійки.
— Тоді не витрачай гроші батька на розваги.
Наші стосунки стали дуже напруженими. Мирон бачив це, але нічого не робив. Він боїться образити сина, і водночас не хоче зі мною сваритися. Я відчуваю себе заручницею цієї ситуації. З одного боку, я люблю Мирона і не хочу руйнувати наш шлюб. З іншого боку, мені нестерпно бачити, як наші спільні гроші, які я теж маю право витрачати на себе чи на наші потреби, йдуть на утримання здорового, працездатного чоловіка.
Одного разу я дізналася, що Остап продав старовинний годинник Мирона, який той дуже цінував, і купив собі на ці гроші ігрову приставку. Це стало останньою краплею.
— Мироне, ти повинен поговорити з ним серйозно. Він не має права так робити.
— Ярино, це просто годинник. Я куплю інший. Не роби з цього великої проблеми.
— Це не просто годинник! Це неповага до тебе, до мене, до нашого будинку! Він вважає, що йому все дозволено!
Я почала думати про те, щоб піти від Мирона. Але чи варто це робити через його сина? Я ж люблю його. Він мій ідеал чоловіка. Але Остап — це постійна тінь у нашому житті, яка з часом стає все більшою і більшою.
Я почуваюся винною, тому що не відчуваю любові до пасинка, але я не можу змусити себе. Я не хочу витрачати свої сили, час і, головне, наші гроші на дорослого чоловіка, який не хоче жити своїм життям.
Я намагаюся знайти виправдання своїй позиції. Адже, по суті, я не зобов’язана його любити чи утримувати. Я маю право захищати свій комфорт і свої фінанси. Але тоді я здаюся собі жорстокою і черствою.
Можливо, мені варто поговорити з Остапом прямо?
— Остапе, ти повинен залишити цей будинок і почати самостійне життя.
— Це будинок мого батька, а не твій. Ти тут тільки дружина.
— Я його дружина, і я маю право на свій простір і свої фінанси.
Він просто посміється мені у відповідь.
Я не знаю, що робити. Чи варто мені продовжувати терпіти цю ситуацію, чи варто наполягати на тому, щоб Остап з’їхав? Чи є в мене право вимагати від чоловіка, щоб він припинив фінансувати свого дорослого сина, який свідомо користується його добротою?
Мені дуже важлива ваша думка. Як би ви вчинили на моєму місці?
Поставте, будь ласка, свою вподобайку цій історії, якщо вона вас зачепила. І напишіть коментар, що ви думаєте про цю ситуацію. Ваша підтримка і ваші поради дуже важливі для мене!
