Днями у приємної мені жінки був день народження, я заскочила до неї на роботу подарувати букет. Просто так!
Увечері у розмові з мамою чую «навіть чаєм тебе не пригостили?»
Пояснюю, що я виключно через душевний порив. Мене не розуміють, адже ця жінка не лікар, яка прийме без черги, або ще хтось, від кого можна щось отримати.
Напевно, на думку мами, я повинна була випити чаю на суму, рівноцінну букету.
У мене є хрещеник, з його мамою спілкуватися не хочу. Колись по молодості я погодилася його хрестити, закривши на багато що очі.
Після того, як я офіційно стала кумою, мене аочали кликати на всі гулянки-посиденьки. Я з’являлася щорічно на день народження хлопчика, дарувала подарунок у дверях і йшла.
Багато хто дивувався: «Поїла б зайшла, що такого»
Я не ходжу поїсти, я ходжу привітати. А поїсти я люблю в приємній мені компанії, не думаючи, з’їм я на свої подаровані гроші, чи ні.
У класі третьому ми обирали за жеребом, хто кого вітатиме на 23 лютого та 8 березня. Пам’ятаю, я подарувала однокласнику книгу та полуничну шоколадку.
На 8 березня я отримала теж книгу і таку саму полуничну шоколадку! Я грішною справою подумала, що мені повернули її назад. Було дивне відчуття навіть тоді, у дитинстві.
Нещодавно знайома міркувала, чи йти їй на день народження до подруги, чи ні.
“Це дарувати не менше тисячі, я ж настільки не з’їм.”
Ось так, майже незнайома людина однією фразою себе охарактеризувала.
І таких людей я не люблю. Я не люблю подарунки баш на баш, я люблю від душі.
А ви любите баш на баш і наїдаєте на всю подаровану суму? Хіба так правильно?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
