fbpx
життєві історії
Це дуже важко було, хоча він був зовсім старенький – дев’яносто років. І мама залишилася, досить вередлива старенька, схожа на примхливу дівчинку. Навіть з бантиком. Жінка дуже горювала і дбала про маму. А з татом дівчинка випадково познайомилася. У дитячому будинку всі свята святкували однаково. І тітонька на підборах здивувалася і намагалася пищати, що дівчинка помилилась

Це дуже важко було, хоча він був зовсім старенький – дев’яносто років. І мама залишилася, досить вередлива старенька, схожа на примхливу дівчинку. Навіть з бантиком. Жінка дуже горювала і дбала про маму.

А про тата розповіла ось що: вони, знаєте, випадково познайомилися. Хоча це дуже дивно. Теж була весна. Може, і Великдень наближався – тоді про це ніхто не знав. У дитячому будинку всі свята святкували з прапорцями і віршами про Леніна. Але з’явилися перші жовті квіточки мати-й-мачухи в торішній траві. І всі вийшли гуляти зі сварливою вихователькою.

Ця дівчинка підійшла до паркану із прутів і побачила тітоньку і дядечка. Вони йшли на електричку, там неподалік були сади і дачі. Дядько такий повний, зі щічками, які трошки тремтіли при ходьбі, одишлівий, і в окулярах. У капелюсі і з портфелем. І тітонька на тонких ніжках, на каблучках поруч дріботить.

Але справа не в тітоньці. Дівчинка схопилася за прути, стала просовувати голову і кричати: “Тату! Тату!”.

Вона страшенно боялася, що тато її не почує і не помітить. І вона голосно кричала, кликала, хоча не можна було кричати. Заборонено. Але вона ж впізнала свого тата! Чоловік почув, заоглядався; зрозумів, що це його кличуть. І вони з тітонькою підійшли до паркану. А дівчинка тягнула руки і говорила: “Тато! Мій тато!”.

Неймовірнаа сцена, напевно. І тітонька на підборах здивувалася і намагалася пищати, що дівчинка помилилась. Але дівчинка твердо запевняла, що це – її тато. До того ж, вона застрягла в паркані, і довелося кликати виховательку і всім разом витягувати голову дівчинки. А цей чоловік, повний і пухкий, дівчинку забрав собі – тоді це простіше було. Хоча тітонька пручалася і вередувала; але нічого, теж потім погодилася. І навчилася дівчинці прилаштовувати ситмпатичні бантики і мереживні комірці. І на роялі вчити грати. Хоча і трохи істерично.

А поспішало це подружжя до лікаря – у чоловіка було хворе серце, і йому давали невтішні прогнози. Він міг у будь-яку мить – на небо. Але вижив і  видужав. Він теж впізнав дівчинку і навіть ім’я її знав: Елеонора. Хоча три роки дівчинку звали Світлана. А стала Елеонора Яківна, на ім’я тата. Ось так дівчинка знайшла свого тата. А тато – Елеонору. У день, коли розцвіли жовтенькі квіточки.

І ця жінка гаряче любила своїх батьків; і жили вони дуже щасливо. А тато і мама любили Елеонору, її дітей і її онуків. І вона сумує за татом, але знає, що є щасливі зустрічі. Є Провидіння. Іноді треба просто енергійно кричати, побачивши своїх, і лізти крізь паркан. Навіть якщо застрягнеш – це дрібниці, витягнуть. Головне – впізнати і покликати. І неодмінно свої відгукнуться…

автор – Ганна Кирьянова

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page