— Це не твій дім, Олено, це дім мого сина, і я не дозволю тобі тут усе зіпсувати своїм несмаком, — процідила Лариса Петрівна, виставляючи коробки з моїм посудом на сходи. Святослав стояв поруч і просто спостерігав, як його матір стирає моє життя з нашої спільної карти. Вона не просто міняла інтер’єр, вона виселяла мене з власного майбутнього. Усе почалося з однієї вази, а закінчилося повним відчуженням.
Ми зі Святославом збирали на власну квартиру п’ять років. Відмовляли собі в усьому: у відпустках, новому одязі, навіть у походах до кіно. Коли нарешті тримали в руках ключі від нашої двокімнатної на околиці міста, я плакала від щастя. Це мав бути наш простір, де кожен сантиметр належав би тільки нам. Але я не врахувала одного фактора — присутності в нашому житті Лариси Петрівни, матері Святослава.
Вона з’явилася на порозі наступного ж дня після того, як ми завезли перші коробки з речами. У руках вона тримала рулетку та блокнот, а на обличчі застигла вираз повної готовності до бою.
— Ну що, діти, треба рятувати цей розплідник сірості, — заявила вона замість привітання, обводячи поглядом порожні стіни.
— Мамо, ми самі розберемося, у нас уже є план, — спробував заперечити Святослав, але під її важким поглядом його голос став тихішим.
— Який там план? Ви ж нічого не тямите в затишку. Хто робить стіни такого кольору? Це ж наче в лікарні. Тут треба сонячні відтінки, щоб енергія циркулювала.
Я мовчала, намагаючись стримати роздратування. Ми хотіли мінімалізм, холодний сірий і багато світла. Лариса Петрівна ж почала міряти кухню.
— Сюди ми поставимо дубовий стіл. Я вже домовилася з майстром, він зробить знижку.
— Ларисо Петрівно, ми хочемо барну стійку і високі стільці, — тихо сказала я.
Вона подивилася на мене так, ніби я запропонувала знести несучу стіну.
— Яка стійка, Олено? Ви що, в кафе жити збираєтеся? Потрібен нормальний стіл, де родина зможе сісти і з’їсти домашній борщ. Барні стійки — це для розгульних людей, а ви сім’я.
Наступного тижня почалося справжнє пекло. Я замовила плитку для ванної кімнати — матову, графітову. Коли приїхала машина з доставкою, мене не було вдома, а Святослав був на роботі. Приймала товар Лариса Петрівна, у якої, як виявилося, тепер були дублікати ключів.
Коли я повернулася, то побачила в коридорі пачки з білою глянцевою плиткою з квіточками.
— Що це таке? — мій голос тремтів.
— Олено, та плитка була надто темна. Я скасувала замовлення і взяла цю. Вона ж така мила, з трояндами. Ванна має бути світлою, щоб бруд було видно.
— Ви не мали права! Це мої гроші і моя квартира!
— Я роблю як краще. Ти мені ще дякувати будеш через десять років, коли зрозумієш, що темний колір тисне на психіку.
Святослав повернувся ввечері і лише розвів руками.
— Олено, ну не сварися з нею. Вона ж хоче допомогти. До того ж, вона додала трохи грошей на сантехніку, тепер ми їй наче винні.
— Я не просила її грошей! Я хотіла свою ванну, а не квітник! — кричала я, але чоловік просто вийшов на балкон.
Конфлікти спалахували щодня. Лариса Петрівна приходила як на роботу. Вона критикувала все: від розташування розеток до вибору штор. Вона навіть залізла в мої коробки з посудом і вирішила, що старі тарілки, які мені подарувала мама, занадто прості для нашої нової кухні.
— Я купила вам сервіз. Справжній фарфор. А ці черепки віддай комусь або викинь, — сказала вона, виставляючи мої речі на сходи.
— Це подарунок моєї матері! — я ледь не задихалася від гніву.
— Твоя мати нічого не розуміє в якості. Цей фарфор — інвестиція.
Кожен мій вечір перетворювався на розмову зі Святославом про те, що так тривати не може. Але він лише повторював, що мама хоче добра. Він не бачив, як вона повільно стирає мою особистість із нашого спільного дому.
Одного разу я прийшла додому раніше і почула, як вона розмовляє по телефону на нашій кухні.
— Так, я все контролюю. Олена молода ще, нерозумна, смаку зовсім немає. Але я все перероблю по-своєму. Святик мене слухає, він знає, що мати поганого не порадить. Ми вже і шпалери переклеїли, поки її не було.
Я забігла в кімнату. Замість моїх омріяних однотонних стін там були шпалери з вензелями і золотими лініями.
— Вийдіть звідси, — прошепотіла я.
— Олено, ти чого? Поглянь, як заграла кімната! — Лариса Петрівна навіть не зніяковіла.
— Вийдіть геть і віддайте ключі! Це не ваш дім! Ви тут ніхто!
Вона повільно поклала телефон на стіл і випрямилася. Її обличчя стало кам’яним.
— Як ти розмовляєш зі свекрухою? Я стільки сил вклала в цей ремонт. Я гроші давала!
— Заберіть свої гроші, заберіть свій фарфор і свої квіточки! Я хочу жити у своїй квартирі, а не у вашому музеї несмаку!
У цей момент двері відчинилися, і зайшов Святослав. Побачивши заплакану матір і мене, що трусилася від люті, він одразу став на її бік.
— Олено, ти знову за своє? Мама цілий день тут працювала, допомагала майстрам.
— Вона знищила те, що я хотіла! Ти бачиш ці стіни? Це ж жах!
— Мамо, йди додому, я заспокою її, — сказав Святослав, ігноруючи мої слова.
Коли вона пішла, він не підійшов до мене. Він просто почав розкладати якісь інструменти.
— Якщо тобі не подобається допомога моєї родини, то, може, ти сама будеш платити за все? Мама продала свою дачу, щоб додати нам на меблі. Ти про це знала?
Ця новина мене приголомшила.
— Вона продала дачу? Чому ви мені не сказали?
— Бо ти б почала кричати, що тобі нічого не треба. А нам потрібні меблі. Мама жертвує собою заради нас, а ти тільки й знаєш, що висловлювати невдоволення.
Я сіла на підлогу прямо серед будівельного сміття. Усе, про що я мріяла, руйнувалося. Мій дім став полем бою, де я програвала щодня. Святослав став на бік матері, бо її “допомога” була зручною. Вона купувала собі право керувати нашим життям.
Через місяць ремонт було закінчено. Квартира виглядала так, ніби в ній живе жінка років шістдесяти з любов’ю до пишноти дев’яностих. Важкі штори, килими, золоті ручки на дверях. Я заходила туди і відчувала себе чужою. Кожного разу, коли я намагалася щось змінити — поставити іншу лампу чи зняти ті жахливі картини з лебедями, — виникав скандал.
— Ти не поважаєш мою маму, — казав Святослав. — Це її подарунки. Ти хочеш її образити?
— Я хочу дихати! — кричала я. — Я хочу бачити речі, які подобаються мені!
Я почала затримуватися на роботі. Мені не хотілося повертатися в те “золоте гніздечко”, яке звила для нас Лариса Петрівна. Я відчувала, що між нами зі Святославом зростає прірва. Він більше не питав моєї думки. Він дзвонив матері, щоб порадитися, яку купити мікрохвильовку або яку ковдру вибрати.
Останньою краплею став випадок з ключами. Я змінила замок, коли Лариси Петрівни не було в місті. Я хотіла хоча б один тиждень побути вдома сама, без її раптових візитів о восьмій ранку з пиріжками та порадами щодо прибирання.
Коли вона повернулася і не змогла відкрити двері, вона влаштувала таку сцену в під’їзді, що сусіди почали визирати з дверей.
— Вона мене вигнала! Вона зачинила двері перед матір’ю чоловіка! — лементувала вона на весь поверх.
Святослав примчав з роботи через двадцять хвилин. Він був білий від гніву.
— Ти з глузду з’їхала? Чому мама не може зайти?
— Бо це наш дім, Святославе! Наш! Ти розумієш це? Ми дорослі люди, ми маємо право на приватність!
— Мама — це не чужа людина! Дай їй нові ключі зараз же.
Я дивилася на нього і бачила не того чоловіка, за якого виходила заміж. Я бачила продовження його матері. Його воля була повністю розчинена в її бажанні контролювати все навколо.
— Якщо я дам їй ключі, я піду звідси, — спокійно сказала я.
Лариса Петрівна, яка стояла поруч, раптом замовкла і хитро подивилася на сина.
— Бачиш, Святику, яка вона? Вона ставить тобі ультиматуми. Хіба так поводиться любляча дружина? Вона тебе не цінує.
Святослав мовчав довгу хвилину. Потім він простягнув руку до моєї сумки, витягнув звідти зв’язку з новими ключами і віддав матері.
— Мамо, тримай. Заходь, коли захочеш. А ти, Олено, припини цей цирк.
Я розвернулася і пішла. Без речей, без планів, просто в ніч. Я йшла вулицями і думала про те, як легко чужа воля може захопити твій простір, якщо ти дозволиш це зробити бодай раз. Як “допомога” стає ланцюгом, а “любов” — інструментом маніпуляції.
Я не повернулася туди ні наступного дня, ні через тиждень. Святослав дзвонив, але замість вибачень я чула тільки: “Мама ображена, ти маєш перепросити”.
Зараз я винаймаю маленьку кімнату. Там старі стіни, обшарпана підлога і немає жодного золотого вензеля. Але там я вирішую, де стоятиме моя чашка і яку музику мені слухати. Іноді я згадую ту квартиру, в яку ми вклали всі заощадження, і мені стає гірко. Чи була то взагалі наша квартира, чи просто ще одна кімната в домі Лариси Петрівни?
Чи варта власна нерухомість того, щоб заради неї втратити себе і дозволити іншим керувати своїм життям, прикриваючись родинними зв’язками?
