fbpx

– Це не твій дім, це дім мого сина, тож маю право висловлювати свою думку і робити тут, що хочу! – коли я почула це від мами чоловіка Леоніли Вікторівни, мені захотілося кудись втекти. Але я набралася хоробрості. Нам пощастило більше, ніж багатьом молодим сім’ям, Тимур у власності мав однокімнатну квартиру, яка дісталася йому від бабусі по батькові. Коли вона приперла якесь допотопне коричневе покривало нам на диван, я акуратно його склала і повернула назад свекрусі. У неї очі на лоба скаконули 

Ми з Тимуром шість років тому купили спільну квартиру, в якій його мама Леоніла Вікторівна досі не була, і я зовсім не проти, якщо її й надалі тут не буде. А почалося ще в ті часи, коли ми жили у Тимура.

Нам пощастило більше, ніж багатьом молодим сім’ям, чоловік у власності мав однокімнатну квартиру, яка дісталася йому від бабусі по батькові. Поки чоловік холостякував, то там постійно не жив, іноді ночував тільки й усе. Та й навіщо йому було морочитися, якщо у квартирі батьків у нього була окрема кімната та повний холодильник домашньої їжі.

Коли ми зрозуміли, що у нас все серйозно, Тимур запропонував нам з’їхатися і спробувати жити разом. Я погодилася. Квартиру облаштували і почали жити. Коли подали заяву на розпис, вирішили, що весілля гуляти не будемо, а на ці гроші краще зробимо ремонт, бо квартира була не в найкращому стані.

Свекруха Леоніла Вікторівна вже на цьому етапі почала водити нюхом і втручатися з непроханими порадами. Я вибрала шпалери, тому що Тимуру до лампочки, які вони будуть, а його мамі не подобаються. Добре би просто сказала, що не подобаються та й відстала. Але вона свербіла: “поміняйте-поміняйте”.

Мої кулінарні здібності маму чоловіка також не влаштовували. Я звикла готувати на кілька днів уперед, бо з роботи ми з чоловіком поверталися годині о сьомій, готувати було ніколи, ну й сил уже не вистачало. А свекруха завжди розповідала, що треба готувати завжди свіженьке, а я ледащо.

– Картопельки посмажити, котлеток п’ять штучок скрутити та салат порізати – теж мені, справ!

Якщо спочатку я намагалася не накаляти обстановку і не сперечалася зі свекрухою, то потім вже не могла мовчати. Ну скільки можна? Ходить і ходить, бурчить та бурчить. Почала я їй відповідати, іце мамі чоловіка дуже не сподобалося.

Коли вона приперла якесь допотопне коричневе покривало нам на диван, я акуратно його склала і повернула назад свекрусі. У неї очі на лоба скаконули.

– У нашому будинку цій ганчірці не місце. Не приносьте нам такого, будь ласка, – намагаючись зберігати спокій, сказала я.

– Це не ваш дім, а дім мого сина! – гаркнула свекруха і повернулася до Тимура. – Ти нічого не хочеш сказати, сину?

Тимур у наші протистояння не втручався, тому просто пішов на кухню. Він у принципі людина не конфліктна. Свекруха звузила очі, але цей раунд залишився за мною, вона разом із покривалом пішла з нашої квартири.

А потім почалося справжнісіньке протистояння. Вона приходила щодня, лізла під руку, постійно критикувала і журилася, що син зробив такий невдалий вибір. Коли я казала, що у своєму домі я і без неї розберуся, вона тільки посміхалася.

– Це не твій дім, це дім мого сина, то я маю право висловлювати свою думку і робити тут, що хочу! – коли я почула це від мами чоловіка, мені захотілося кудись втекти. Але я набралася хоробрості і вистояла.

Коли я вже готувалася закотити Тимуру сцену, він вирішив діяти сам. В один із прекрасних днів чоловік після чергового гостренького зауваження його мами на мою адресу просто взяв її за плечі та випровадив у коридор.

– Це мій дім, це моя дружина, вона тут господиня, а ти гостя. Тому відтепер ти сюди приходиш лише на запрошення і тримаєш свою думку при собі, доки у тебе не попросять поради. Або не приходиш взагалі, – викарбував він таким крижаним тоном, якого я від нього ніколи не чула.

Леоніла Вікторівна застигла стовпчиком, потім скинула заціпеніння, блиснула на мене очима і мовчки вилетіла за двері. Я на той момент чоловіком пишалася неймовірно – Тимур захистив мене перед своєю матір’ю.

З того часу багато води спливло. Ми вже поміняли квартиру, дочку народили, а леоніла Вікторівна так до нас ніс і не показує. Я з нею відтоді не спілкуюся, вітаю лише повідомленнями зі святами, а вона чемно у відповідь – мене. Тимур іноді до матері їздить, іноді дочку з собою бере, а я якось і без побачень з Леонілою Вікторівною проживу, нам обом так комфортніше.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page