— Це не вистави, Світлано Іванівно, мені справді зле, — ледь стримувала я сльози, змушена виправдовуватися за свій стан. З дня на день напруга зростала, і Дмитро розумів, що це протистояння має набагато глибшу причину, ніж просто неприязнь до їжі
Моє життя, здавалося, набуло ідеальних обрисів після весілля. Ярина та Дмитро — красива, молода пара, люблячі одне одного, з планами на майбутнє. Переїхавши до будинку його батьків, я була сповнена рішучості підтримувати мир і злагоду в цій новій родині. Із Дмитром у нас була повна ідилія, але його мама, пані Світлана, виявилася жінкою особливою, з власними, непорушними уявленнями про порядок і кулінарію.
Пані Світлана — втілення жіночої мудрості, досвіду і, як вона часто наголошувала, ідеального смаку. Її борщ, наприклад, був для неї не просто стравою. Це був шедевр, родинна реліквія, символ її неперевершених господарських здібностей. І, звісно, його потрібно було готувати щодня, бо ж Дмитро звик до нього з дитинства.
Проблеми почалися майже одразу. Зранку, ледь я виходила на кухню, мене зустрічав густий, насичений аромат свіжозвареного борщу. Для більшості це, мабуть, пахло б затишком, але для мене — це був справжній виклик. Запах буряка, олії, спецій, що змішувалися в гарячому повітрі, миттєво викликав у мене непереборний напад нудоти.
Спершу я намагалася поводитися обережно. Виходила на вулицю, коли Світлана починала чаклувати над каструлями, відверталася, коли він стояв на столі, або ж просила Дмитра відчинити усі вікна, навіть узимку. Але ж хіба можна постійно ховатися від борщу у будинку, де він — головна страва.
Одного ранку, коли запах був особливо концентрованим, я просто не змогла стриматися і побігла у ванну кімнату. Світлана, з ложкою в руці, зайшла за мною, притулившись до одвірка. Її обличчя виражало суміш образи та глибокого нерозуміння.
— Ярино, що це таке? Ти знову? — її голос був натягнутий, як струна.
— Вибачте, Світлано Іванівно. Мені просто… недобре від запаху.
— Від якого запаху? Від мого борщу? Це ж треба таке вигадати! Моя мама завжди казала, що жінка, якій не пахне гарно в хаті, просто не хоче працювати.
— Я працюю, Світлано Іванівно. І я не вигадую. Мені справді зле.
— Мені здається, ти просто примхлива. Вдаєш із себе панночку. Дмитро звик до моєї їжі, він роками її їсть і ніколи не скаржився. А ти прийшла і влаштовуєш тут цирк. Що за вистави?
Я відчула, як до моїх очей підкочують сльози. Звинувачення у примхливості та симуляції було особливо образливим. Ярина зовсім не хотіла ображати свекруху чи її кулінарні таланти, але ж хіба можна контролювати фізіологічну реакцію організму?
— Це не вистави, — тихо відповіла я, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. — Я б із радістю їла ваш борщ, він справді смачний. Але мій організм наче проти.
— Усе це від неробства. От коли б ти цілий день працювала, а не ховалася по кутках, то і нюх би притупився, і часу на ці вигадки не було б. Ти бачила, як готувала його я? Вкладала душу!
Я не знала, що відповісти. Світлана Іванівна була переконана, що моя реакція — це виключно моя недоброзичливість до неї і її старань. Вона навіть натякала Дмитрові, що я просто не хочу приймати її родину, бо мені не подобається її головна страва.
Дмитро, мій коханий чоловік, опинився між двома вогнями. Він любив свою маму і поважав її працю, але й бачив, як мені зле.
— Мамо, ну припини. Ярина не може цим керувати, — намагався він захистити мене, коли ми ввечері сиділи за столом, на якому, звісно ж, стояв борщ.
— Може, сину. Просто вона не хоче. Ти ж знаєш, жінка має бути витривалою.
— Ярино, може, ти поїси хоч трохи гречки? Чи млинці? Я приготував тобі щось інше, — він простягнув мені тарілку.
Я намагалася з’їсти хоч щось, щоб не провокувати конфлікт, але навіть думка про їжу викликала неприємні відчуття.
— Дякую, любий. Я, мабуть, піду спати.
— От бачиш! — переможно скрикнула Світлана Іванівна. — У неї вже графік. Іти спати, щоб не їсти.
Останніми тижнями наші стосунки стали натягнутими. Свекруха майже не розмовляла зі мною, лише кидала ображені погляди. Я розуміла її образу, але не могла змінити свого стану. Я була виснажена постійною нудотою і цими звинуваченнями. Мене вже турбувало, що, крім борщу, почали дратувати інші запахи: парфуми Світлани Іванівни, навіть запах її прального порошку, яким вона прала мій одяг.
Одного разу ми з Дмитром сиділи в кімнаті, і я розповідала йому про свої переживання. Він уважно слухав, тримаючи мене за руку.
— Ярино, ти виглядаєш дуже втомленою. І така бліда. Може, це щось більше, ніж просто нелюбов до борщу? Ти не думала про це?
— Думала, Дмитре. Але що це може бути? Я здорова. Я вже звикла до того, що мама вважає мене примхливою.
— Забудь про маму, — сказав він, дивлячись мені прямо у вічі. — Давай завтра підемо до лікаря, добре? Просто перевіримося. Щоб мати чим відповісти мамі, якщо не повірить.
Наступного дня ми пішли до лікарки пані Ольги, яка уважно вислухала мою розповідь про нудоту від запахів, постійну втому і регулярні відвідування ванної кімнати. Вона посміхнулася, і в її очах я побачила щось, що змусило моє серце забитися швидше.
Пані Ольга провела кілька простих перевірок, поставила кілька запитань. Потім вона повернулася до нас обох, сіла за стіл і подивилася спочатку на мене, потім на Дмитра.
— Ярино, Дмитре, дозвольте вас привітати. Ваша дружина не примхлива. Це не вистави, Світлана Іванівна помиляється. Ваше тіло просто реагує на важливі зміни, які скоро відбудуться у вашому житті.
Я і Дмитро перезирнулися, і я відчула, як моє обличчя заливає рум’янець. Невже?
— Ви вагітні, Ярино, — з посмішкою підтвердила лікарка. — Ось чому вас так нудить від запахів. Це типова реакція організму, особливо на такі сильні, як у гарячого борщу.
Мій Дмитро не міг стримати радості. Він схопив мене в обійми прямо в кабінеті.
— Ярино! Це просто неймовірно! Я ж знав, що щось тут не так!
Коли ми повернулися додому, Світлана Іванівна, як завжди, поралася на кухні. Відчувши запах, я знову ледь стрималася. Дмитро взяв мене за руку, глибоко вдихнув і пішов на кухню.
— Мамо! У нас є новина, — його голос був сповнений щастя.
Світлана Іванівна повернулася до нього, в одній руці у неї була ополонка, а в іншій — черпак.
— Що таке? Знову Ярина влаштувала примхи?
— Ні, мамо. Ярина не примхлива. Вона… вагітна.
Настала тиша. Пані Світлана повільно опустила руки. Ополонка і черпак упали в каструлю з борщем, викликавши гучний сплеск. Її обличчя миттєво змінилося. В образі, що вона так довго носила, не залишилося й сліду. Натомість з’явилася розгубленість, а потім і усмішка, тепла і щира, яку я бачила лише кілька разів.
— Вагітна? — ледь чутно прошепотіла вона. — Мій син… тато?
Вона підійшла до мене, обережно обійняла.
— Господи, Ярино. Яка ж я була неправа. Ти мені вибач. Я й подумати не могла. Ти ж знаєш, я ніколи не мала проблем із запахами…
— Усе добре, Світлано Іванівно, — відповіла я, відчуваючи величезне полегшення.
— Зараз я відкрию усі вікна! І поставлю борщ у холодильник. І більше ніяких борщів, доки ти не захочеш! Я щось інше приготую! Легке, таке, що не пахне сильно! Тобі ж треба харчуватися! Сідай, сідай!
Мій світ, що останнім часом був наповнений напругою і гірким запахом борщу, раптом став світлішим і радіснішим. Свекруха швидко перетворилася з нашого домашнього контролера на найтурботливішу бабусю-в-очікуванні. Вона вигадувала нові, неароматні страви, постійно запитувала про моє самопочуття і навіть заборонила Дмитру голосно вмикати телевізор.
З того дня кухня, яку я раніше обходила десятою дорогою, стала місцем теплих розмов і спільного планування.
А як ви вважаєте, чи повинна була Ярина одразу розповісти свекрусі про свої підозри, чи краще, що це з’ясувалося за допомогою лікаря? Чи завжди варто шукати медичне пояснення у конфліктах на побутовому ґрунті? Напишіть свою думку у коментарях! Це дуже важливо для мене! Поставте також вподобайку, якщо вам сподобалася моя історія!
