— Це несправедливо, ти хочеш забрати половину подарунка моїх батьків! — сказала я, ледь стримуючи голос. Петро лише знизав плечима, але саме ця розмова виявила, що ми жили в різних світах: я — у світі мрій, а він — у світі таємних фінансових угод
Мене звати Наталя. Мені двадцять шість років, і ще рік тому я вірила, що тримаю в руках квиток у щасливе майбутнє. Петро, мій чоловік, здавався ідеальною партією. Він був на три роки старший, впевнений у собі, мав на руках перспективний проєкт у будівельній сфері, про який постійно говорив. Він приділяв мені всю свою увагу, ми багато мріяли, будували плани про спільний дім, про дітей, про далекі подорожі. Його слова завжди були сповнені рішучості, і я відчувала себе по-справжньому захищеною. Навіть наша весільна церемонія була саме такою, як я завжди уявляла – скромною, але сповненою щирого почуття.
Мої батьки, особливо тато, завжди дуже добре ставилися до Петра. Вони бачили, як я його люблю, і вірили, що він буде гарним чоловіком та опорою. Після весілля ми жили в орендованій квартирі, що нас, звісно, не влаштовувало. Мій тато, Олексій, який мав невелику фірму, що займалася ремонтами, вирішив зробити нам справжній подарунок.
— Діти, у мене є квартира, яку я колись придбав для інвестицій, — сказав він нам на сімейній вечері, усміхаючись. — Вона невелика, у спокійному районі на околиці міста. Але я готовий вкластися в неї, зробити капітальний ремонт і подарувати вам. Це буде ваш перший куточок, власне гніздечко.
Петро тоді був такий вдячний, що майже не стримував сліз. Він обіймав мого батька, обіцяв, що буде сам допомагати з роботами, щоб все було ідеально. Квартира, щоправда, була оформлена на мене, що здавалося цілком природним, адже подарунок йшов від моїх батьків. Тато вклав багато коштів і багато часу, контролюючи кожен етап: нові стіни, якісні меблі, сучасна техніка. Все було зроблено з любов’ю, і за пів року ми переїхали у свій, як ми тоді його називали, сімейний рай.
Життя в новій квартирі почалося чудово. Ми насолоджувалися простором, затишком. Але приблизно через пів року ситуація на ринку праці почала змінюватися. Проєкт Петра, який мав принести йому значний прибуток, загальмував. Потім його взагалі заморозили, і Петро опинився без роботи. Спочатку він поводився гідно. Казав:
— Це тимчасово. Я знайду щось краще.
— Звичайно, — відповідала я. — Ми ж разом, ми все переживемо.
Але час минав, а гідної роботи не знаходилося. Петро став дуже дратівливим. Він цілими днями сидів удома, переглядаючи оголошення, але нічого не робив. Я працювала адміністратором у клініці, і моєї зарплати ледве вистачало на оплату рахунків та продукти. Якось я обережно запропонувала йому тимчасово піти на роботу, що не вимагає високої кваліфікації, щоб мати хоча б якийсь стабільний дохід.
— Ти думаєш, мені подобається сидіти на твоїй шиї? — він підвищив голос. — Я не для того стільки вчився і працював, щоб іти прибирати чи розвозити посилки. Це нижче моєї гідності.
Але замість того, щоб шукати, він почав шукати винних. Його постійне роздратування поширювалося на мене, на моїх батьків, навіть на мій спосіб готувати вечерю. Він став відстороненим, майже не спілкувався зі мною. Наші вечори проходили в тиші, яку іноді розривали його невдоволені бурчання. Я відчувала себе винною, хоча не знала, в чому. Я намагалася підтримати його, принести гарячий чай, підбадьорити. Але він відштовхував будь-який прояв моєї турботи.
— Ти що, не бачиш, що я зайнятий? — говорив він, уткнувшись у телефон, ніби читаючи щось важливе.
Це тривало майже три місяці. Я навіть почала брати додаткові зміни, щоб поповнити наш сімейний бюджет, але Петро цього ніби не помічав. Якось я вирішила скористатися його ноутбуком, щоб перевірити свою пошту, бо мій старий зламався. Я відкрила браузер, і випадково побачила відкриту вкладку на сайті оголошень з нерухомості. Я клікнула на неї, і моє серце стиснулося від несподіваного, сильного почуття розгубленості.
На екрані було розміщено деталізоване оголошення про продаж нашої квартири. Нашої квартири, яку з такою любов’ю ремонтував мій батько. В оголошенні були навіть професійні фотографії, які він, мабуть, зробив, коли я була на роботі. Я подивилася на ціну, яка була значно вищою, ніж я собі уявляла. Усі документи, усі деталі були описані до дрібниць.
Я відійшла від ноутбука, відчуваючи, як у мене тремтять руки. Мій мозок відмовлявся сприймати цю інформацію. Як? Чому він мені нічого не сказав? Квартира оформлена на мене. Без моєї згоди він нічого не зможе зробити, але сам факт… Я намагалася заспокоїти себе, що це, можливо, помилка, що він просто вивчав ринок, але професійні фото свідчили про протилежне.
Коли Петро ввечері повернувся додому, він одразу ліг на диван. Я стояла на кухні, збираючись із думками. Нарешті, я набралася сміливості й зайшла до кімнати.
— Петро, про що це? — запитала я, показуючи на екран ноутбука.
Він спочатку не зрозумів. Потім його обличчя стало напрочуд холодним.
— Ах, ти побачила, — спокійно сказав він, наче говорив про погоду.
— Побачила? Ти виставив на продаж нашу квартиру, наш дім, не сказавши мені ні слова. Це подарунок мого батька. Чому ти так вчинив?
Він сів, подивився на мене і виголосив свою промову, яку, здавалося, готував багато днів.
— Слухай, Наталю. Я втомився. Я втомився від цього життя, від наших постійних фінансових труднощів, від твого вічного невдоволення моїми стараннями. Я не хочу більше цієї сім’ї.
— Але… — спробувала я заперечити, відчуваючи, як очі починають наповнюватися вологою, — ми ж любимо одне одного. Що сталося?
— Я не хочу. Це все. Я спробував, мені не сподобалося, — він говорив сухо, без жодних емоцій. — Сім’я — це надто великі витрати й нерви. Воно мені не потрібне. Я думаю, що як буду жити сам, все в мене виходитиме.
Мої відчуття тоді неможливо було описати. Це було відчуття, коли під ногами раптом зникає тверда земля. Це було глибоке розчарування.
— Ти ж знаєш, квартира на мені. Ти не можеш її просто продати. Ти навіть не вклав у неї, — сказала я, намагаючись зберегти спокій.
Він усміхнувся, і ця усмішка була жахливою.
— Звичайно, не можу сам. Але я вже знайшов покупця, який готовий заплатити хороші гроші. Ти підписуєш документи. Ми ділимо отриману суму навпіл, і я йду. Це справедливо. Я ж теж був чоловіком, я теж тут жив, я мав право на це.
— Навпіл? Ти вважаєш справедливим забрати половину подарунка моїх батьків? Грошей, які тато заробив і вклав у наше майбутнє? — ледь чутно прошепотіла я.
— А чому ні? Я теж вкладав свій час, свою присутність. Я сплачу за житло за цей місяць. Ти отримаєш свою половину, і ти на якийсь час будеш забезпечена. Мені набридла наша родина.
Я нагадала йому, як я підтримувала його, коли він залишився без грошей, як я заохочувала його переїзд до цього району, коли він говорив, що це його мрія. Я казала, що намагаюся знайти кращу роботу, щоб у нас все налагодилося.
— Від тебе потрібна була лише підтримка, а не критика, — тихо промовила я.
— Це вже не має значення, — він рішуче махнув рукою. — Доживу тут кілька тижнів, поки продам квартиру, і піду.
І він сидів собі, займаючись своїми справами, наче мене не існувало. Він навіть не відчував себе винним за те, що залишає мене одну в цьому районі, де всі мої знайомі лише його друзі. Моя мати, Марія, зараз працює за кордоном, а батько дуже зайнятий на роботі. Я залишалася тут абсолютно самотньою. Я не могла зрозуміти, як людина, яка місяць тому говорила про кохання, може раптом стати такою холодною й рішучою. Моє серце, здавалося, розколювалося на частини. Я згадувала всі наші спільні моменти, усі його обіцянки, і не знаходила відповіді. Чому він не пішов одразу, якщо все вирішив? Навіщо ця гра? Може, дійсно, це він хотів, щоб я сама його залишила?
Я не сплю, майже не їм. Думка про те, що я його втрачу, не дає мені спокою, хоча розумію, що, можливо, це і єдиний вихід. Але прийняти цей факт, коли все було спільним, а тепер він віддаляє мене, як непотрібну річ, я не можу.
Ось така історія, де любов і довіра раптом зіткнулися з холодним розрахунком і зрадою.
Як ви вважаєте, що мала б зробити Наталя в цій ситуації? Чи повинна вона підписати документи на продаж, щоб отримати свою частину грошей і просто викреслити його з життя, чи їй варто боротися за цей дім і за те, що в нього вклали її батьки?
Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть коментар. Ваша думка справді дуже важлива для мене.
