Це сталося перед самим Великоднем. Я повернулася додому швидше, і не застала бабусі в квартирі. Вона без мене на вулицю не виходить, тому я перелякалася не на жарт. Я не задумуючись подзвонила Святославу, але визирнувши у вікно, я помітила картину, він якої мені все стало зрозуміло. Недарма чоловік кожного дня просив мене віддати її в заклад для людей похилого віку.
Ми з Святославом познайомилися під час навчання в університеті. Це було кохання з першого погляду. Святослав виріс у великій родині: у нього були ще три брати та дві сестри. Я ж була єдиною дитиною і для мене було незвичайно розуміти те, що може бути багато родичів, а не друзів.
За рік Святослав освідчився мені, і ми стали готуватися до весілля. Та невирішеним питанням залишався той факт, де ми повинні жити після святкування.
З батьками чоловіка ми жити точно не могли, оскільки там і так людина на людині. В мене ж ситуація геть інша. Останні роки я жила з бабусею в трикімнатній квартирі. (Мої батьки стали ангелами в один день – тато не впорався з керуванням).
Бабуся дуже раділа тому факту, що я виходжу заміж, а ще більше за те, що не покину її одну, а приведу в квартиру чоловіка.
Бабуся ще досить добре виглядала, але через деякі перенесені недуги їй важко говорити. Та я вже до цього пристосувалася.
Весілля ми зі Святославом вирішили не робити. Просто по-тихому розписалися і посиділи з найріднішими в місцевому кафе. Батькам Святослава це сподобалося, оскільки грошей на гучну забаву вони не мали, а моя бабуся – тим більше.
Після розписки ми поселилися у квартирі з бабусею. Однак незабаром Святослав почав умовляти здати бабусю до будинку для людей похилого віку. Я відмовлялася та навідріз відкидала цю думку з голови. Я казала, що бабуся замінила мені матір, і так з нею чинити я не стану.
Одного дня я повернулася з роботи, але бабусі вдома не було. Чоловік сказав, що не бачив її. Я була дуже налякана, адже бабуся давно не виходила на вулицю сама, і куди вона могла піти, для мене було загадкою. Я побігла шукати свою бабусю на вулиці. Запитувала всіх сусідів та перехожих. Ніхто не бачив бабусі.
І лише ближче вечора в квартирі пролунав дзвінок. Біля дверей стояла незнайома мені жінка і притримувала бабусю, що ледве стояла на ногах. Жінка сказала, що побачила стареньку на одній із зупинок. Вона сиділа там і не знала, як дістатися додому. Дивом вдалося розібрати, за якою адресою вона проживає. Завдяки цій жінці бабуся і повернулася додому.
Увечері Святослав знову почав мене вмовляти віддати бабусю до спеціального закладу, оскільки ми не маємо такої можливості сидіти дома і доглядати її. Та я не погоджувалася з чоловіком і стояла на своєму.
Через пів року я зрозуміла, що чекаю дитину. І бабуся і чоловік були дуже щасливі. Святослав обіцяв носити мене на руках. Але незабаром відкрилася гірка правда про Святослава.
Я прийшла додому раніше, ніж зазвичай. Не побачивши своєї бабусі вдома, я зібралася телефонувати чоловікові. Я підійшла до вікна та побачила, як Святослав веде мою бабусю під руку біля дороги.
Я побігла за ними і повернула бабусю додому. Я все прекрасно зрозуміла, і думаю, Святослав також, оскільки він дивився на мене переляканими очима, і не міг сказати і слова в своє виправдання.
Потім він почав щось бурмотіти, що бабуся пішла сама, а він лише хотів її наздогнати. Я все прекрасно розуміла, тому того ж дня я прогнала чоловіка з квартири.
Ми вже давно розлучені, і бабусі вже немає на цьому світі. Дякувати Богу, що в мене є донечка, яка мене й рятує від самотності…
Весь час прокручую в голові її слова: “Все так не буде – буде краще!”
І ви знаєте, я цим словам вірю!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua