– Це тобі не 10 тисяч, а 100, і не бреши про якийсь бізнес, я в ці казки не повірю!, – сказала я чоловіку, коли зрозуміла, що ми по вуха в боргах. І лише коли я зачепила цю тему, Борис мені зізнався, куди насправді “попливли” наші гроші. То я економлю і суп без м’яса їм, а мій чоловік в той час дамочку на стороні “кормив ляґумінами”
– Ти серйозно питаєш, куди я подів гроші? – різко вимовив Борис і навіть не глянув у мій бік. – Тобі ж ніколи не догодиш, Ольго.
Я застигла на порозі, тримаючи конверт із банку й намагаючись збагнути, звідки у нас борг у сто тисяч гривень. Мій голос зірвався на пів слові, коли я спробувала пояснити, що просто знайшла цей лист серед пошти. У ньому чітко було вказано, що кілька місяців тому чоловік оформив кредит на велику суму. Наші підписи стояли поряд, та я жодного разу не бачила цих паперів раніше.
Мене звати Ольга, і я сім років заміжня за Борисом. Наші стосунки завжди були рівними, без особливих феєрверків. Ми мали спільний побут і здавалося, що разом дивимося в один бік. Принаймні, я собі так думала. Робота, дім, час від часу виїзд за місто, інколи в гості до друзів. Ніби класична історія, в якій усе “нормально”. І ось тепер я дізнаюся, що чоловік приховував від мене величезний борг.
Мені не було за що купити макарони і гречку, а цей чоловік брав ще кредити на свою коханку. Ну, він мені не залишив вибору. Я дивилася на Бориса, і все валилося зсередини. Такий знайомий і звичний мені чоловік раптом здавався чужим, ніби переді мною стояв інший. Ще вчора ми сиділи на кухні й жартували, а сьогодні я тримаю в руках папір, який підтверджує, що наше спільне життя було побудоване на брехні.
– Може, поясниш? – спробувала я зберегти спокій, але голос видавав мою розгубленість.
Борис знизав плечима та відвернувся до вікна. Здавалося, він уже втомився від нашої розмови, хоч вона ще й не почалася. Мені стало гірко від такої реакції. Ще вчора я б і припустити не могла, що в нас може бути таємниця на сто тисяч гривень.
– Це бізнес-план, – нарешті видушив він. – Я хотів відкрити маленький сервісний центр. Але щось пішло не так, і я почав віддавати борги в інший спосіб.
У моїй голові почали множитися питання. На що пішли ці сто тисяч? Адже у нас немає ні нової машини, ні капітального ремонту, ні поїздок за кордон. І я точно знала, що жодного сервісного центру ми теж не відкривали. То куди поділися гроші?
– Не обманюй, – сказала я тихо, але твердо. – Навіть якби ти хотів відкрити бізнес, невже не порадився б зі мною?
Він уже хотів щось відповісти, та потім зітхнув і провів рукою по волоссю. Я помітила, що останнім часом він почав ретельніше стежити за своїм зовнішнім виглядом: сорочки випрасувані, зачіска укладена, новий парфум. Тоді я це списувала на бажання виглядати краще на роботі, але тепер почала підозрювати інше.
– Ти, мабуть, усе одно дізналася б, – промовив він невпевнено. – Кілька місяців я… я допомагав Ірині.
“Ірині?” Цього імені ніколи не звучало в нас удома. Серце стислося, але я сховала емоції, намагаючись не показувати, як сильно це мене дратує. Виходить, були не лише кредити, а й коханка. Однак я вирішила не влаштовувати сцену розпачу. Краще дізнатися до кінця правду, щоб зібратися з силами й робити висновки.
– Ірина – це хто? – запитала спокійно, хоча всередині все палало.
Борис відвернувся, ніби розглядаючи те саме вікно.
– Це нічого не змінить, – кинув він. – Я все одно не планував, щоб ця історія так зайшла далеко. Просто вона була в складному становищі, я намагався допомогти, взяв один кредит, щоб перекрити інший. Потім… так і закрутилося.
Я отетеріла. Складне становище? А як же я? За останні пару місяців ми буквально економили на харчах, я варила простенькі супи, відмовлялася від елементарних речей, бо вірила, що в нас тимчасові труднощі. А виявляється, чоловік просто фінансував іншу жінку. Образа та злість наростали, але я вирішила витримати паузу.
– Знаєш, – почала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, – у нас скоро опалювальний сезон, і я не знаю, як буду платити за газ. Я не підписувалася на те, щоб віддавати кредити за коханку мого чоловіка.
– Я все владнаю, – відповів Борис, але його тон звучав невпевнено. – Просто довірся мені ще трохи.
Довіритися? Після всього? Мені на якусь мить навіть стало смішно від цієї пропозиції. Тоді я згадала, що теж фігурую в тих кредитних документах. Адже ми подружжя, і банк міг вимагати виплат від нас обох. Я переглянула папери: “спільна відповідальність подружжя”. Виходить, тепер я теж боржниця?
Наступний тиждень пройшов у німому напруженні. Борис намагався триматися подалі, йшов рано, повертався пізно. Я ж гортала документи, намагалася зрозуміти, чи можна якось уникнути сплати. Консультувалася з юристом, якого знайшла в мережі, та він сказав, що все залежить від умов кредиту та наявності моєї згоди. Якщо підпис стоїть, у банку є підстави вимагати виплати й від мене.
Я майже не спала, розуміла, що в один момент усе моє життя перетворилося на хаос. Борис зробив вигляд, що я перебільшую. Сказав, що то дрібниці, які можна вирішити “без шуму”. А я не відчувала ніяких дрібниць – лише безвихідь.
Зрештою, коли черговий раз побачила чоловіка глибоко вночі, не витримала.
– Борисе, так більше тривати не може, – сказала я, зупинивши його на порозі. – Нам треба вирішити, що робити з цим боргом і твоєю Іриною.
Він знизав плечима, ніби це його не обходило, але я вловила тінь тривоги в його погляді.
– А що ти пропонуєш? – холодно кинув він. – Чекала, поки я повернуся, щоб учергове влаштувати допит?
– Ні, – відповіла я, підвищивши голос. – Я пропоную тобі зібрати речі й влаштуватися, де хочеш, а борги виплачувати з власної кишені. Не бачу сенсу залишатися в цьому фарсі далі. Ти фактично вчинив зраду, узявши гроші без мого відома й віддавши їх кудись, при цьому підставивши мене юридично.
Я вимовляла це й водночас усвідомлювала, що моя попередня безтурботна реальність вже зникла. Може, далі буде складно, але принаймні я не сидітиму мовчки, коли мене ставлять перед фактом.
Залишок ночі я просиділа на самоті в кімнаті, думаючи, як відтепер жити. Новий день міг принести ще більший ляп, але я була налаштована діяти. Зранку зателефонувала до банку, пояснила, що не знала про цю позику, попросила копії всіх угод. Глибоко в душі відчувала – тепер я боротимуся за кожну гривню, яку ми “заборгували”, не маючи з того жодної користі.
Усе складалося так, що наше подружнє життя повільно йшло до завершення. Довіра була підірвана, а я відчайдушно намагалася зберегти бодай якусь стабільність. Питання, чи взагалі варто зберігати стосунки, коли одна людина здатна на таку нечесну гру.
А ви як гадаєте? Чи можна пробачити подібний вчинок і знову довіритися? Чи все ж краще поставити крапку й почати нове життя, вільне від таких сюрпризів? Мені справді важливо почути вашу думку.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
