fbpx
життєві історії
Це триває вже четвертий рік. Не можу без них обох, без чоловіка і його брата. Вони – як дві половинки мого Всесвіту, моєї душі. Інакше не можу

Я дуже люблю свого чоловіка. І коли виходила заміж, любила, і зараз, коли минуло п’ять років, мої почуття до нього не змінилися.

Я милуюся ним, коли він поруч, думаю про нього, коли він на роботі чи ми на відстані з якихось причин.

Він для мене у всьому авторитет, його слово завжди вирішальне.

Я люблю його, почуття гумору, доброту, голос, зовнішність. Люблю його за те, що з ним завжди цікаво, він чудовий батько нашому синочку.

Він завжди знайде вихід із будь-якої непростої ситуації, вміє заспокоїти всі мої тривоги і страхи, підняти настрій, якщо стомлена і знесилена.

Він нормально заробляє. Двері нашого дому вдень і вночі відкриті для рідних і друзів.

Біля нього затишно, тепло, спокійно, надійно.

Він мій захист, моє сильне плече.

В одне одному ми черпаємо щастя, натхнення, задоволення.

Він – половина мого Всесвіту…

Половина – тому що чотири роки тому дещо сталося.

Чотири роки тому він на півроку поїхав у відрядження, від якого не можна було відмовлятися: воно повинне було принести і кар’єрне зростання.

Я його і відпустила, хоч і важко було: синочоку всього півроку, ми самі, без рідних, вони мешкають в інших містах і селах.  Все по господарству лягло на мої плечі, плюс маленька дитина.

Але допомагав мені частенько у домашніх справах, особливо коли щось ламалося там, де потрібна чоловіча рука, брат-близнюк чоловіка.

Він розлучився на той час, діток своїх не мав, тож міг приділити увагу нам, своїм рідним.

Приїздив, коли я дзвонила і просила про допомогу, заходив на свята й у вихідні, або просто, коли мав можливість, заскакував погратися з маленьким племінником. Я ж в цей час могла вийти у справах, зробити щось у квартирі.

Та й взагалі і йому, і мені ставало не так самотньо. Розмовляли, підтримували одне одного.

Ми обоє, не тільки я, а й чоловік, були вдячні йому за турботу про нас.

Іноді він лишався в нас на ніч, малий засинав, а ми вечеряли, дивилися фільми, дзвонили чоловікові. Разом чекали його з нетерпінням.

Я дивилася на його брата, і щось починало робитися всередині, щось заборонене і непоясниме.

Такі знайомі риси, рухи, жести… Але в той же час – інший характер, інша вдача, інші смаки у всьому, від фільмів і книжок до їжі, музики, різні інтереси, прагнення, мрії. Однакова майже зовнішність, але різна міміка,  схожі очі, але зовсім різний погляд… Майже не схожі тембри голосів, але однаковий сміх…

Якось, на якесь свято, ми випили шампанського: він розбігся з черговою дівчиною, приїхав до нас щось завезти та й просто відпочити, побути трішки з нами на вихідних.

От тоді і сталося.

Я відпила ігристої вологи з бокалу, а він розмотав і простягнув мені цукерку…

Не знаю чому я взяла її з його рук губами, торкнулася ними його пальців. А далі…

Все в нас по-іншому, не так, як в мене з чоловіком. Це як паралельне життя.

Вони обоє – моє повітря, половинки моєї душі. А я, мабуть, їх…

Можливо, це величезний гріх, але інакше я не можу.

Так триває вже четвертий рік.

Чоловік ні про що не здогадується, ми обоє все для цього робимо.

Не зустрічатися не можемо. Брат чоловіка знає, що я дуже кохаю батька свого сина, що я з ним щаслива. Але знає, що і без наших зустрічей я не можу… І він також.

Нікого іншого в нього з тих пір немає, і я почуваюся винною, що через мене не може влаштувати своє життя…

Я зрозумію, якщо він відмовиться від наших стосунків, але сама на розрив не піду: не вистачає сил, бо – кохаю. Обох.

…Я щаслива у своєму Всесвіті. А що буде далі – нехай Небо вирішує.

Автор – Олена К.

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook