— Це твоя подяка за все, що ми в тебе вклали, Надю? — Михайло ледь стримував гнів, дивлячись на обшарпаного потенційного зятя. — Моя подяка — це моє право бути собою, а не вашою лялькою, — наголосила донька, притискаючись до плеча хлопця у брудному светрі. Наш бездоганний недільний обід перетворився на пoле бoю, де кожна вихована фраза була відвертою знeвагoю.
Наші з Михайлом неділі завжди мали особливий ритм. Чиста скатертина, запах свіжої випічки, тихий хід годинника на стіні. Ми звикли до того, що життя — це порядок. Я роками вибудовувала цей світ, наче тендітну скляну фігуру, де кожен рух мав бути вивіреним, а кожне слово — зваженим. Наша донька Надія була центром цього всесвіту.
Ми вкладали в неї найкраще: виховання, манери, розуміння того, що таке гідність і репутація. Я завжди казала їй, що людина — це її вибір, і цей вибір має бути вартий нашого прізвища. Коли вона зателефонувала і сказала, що прийде на обід не сама, я відчула приплив гордості. Нарешті, подумала я, вона зустріла когось свого кола, когось, хто розділяє наші цінності.
Михайло навіть дістав старий сервіз, який ми берегли для особливих подій. Я приготувала запечену рибу, зварила узвар, випрасувала серветки. Все мало бути ідеальним. Я уявляла собі молодого чоловіка в охайному костюмі, можливо, лікаря чи юриста, з яким Михайло міг би обговорити новини, а я — розпитати про його родину.
Дзвінок у двері пролунав рівно о другій. Я поправила волосся перед дзеркалом, усміхнулася своєму відображенню і пішла відчиняти. На порозі стояла Надя, сяюча, з якимось дивним блиском в очах. А поруч із нею… я спочатку подумала, що це якась помилка. Чи, можливо, хтось просто проходив повз і випадково зупинився.
Перед нами стояв хлопець, чий вигляд перекреслював усе, чому я вчила доньку. Розтягнутий светр невизначеного кольору, штани з якимись дивними нашивками, розпатлане волосся, яке, здавалося, не знало гребінця вже тиждень. А головне — погляд. Зухвалий, навіть трохи викличний.
— Мамо, тату, познайомтеся, це Артем, — сказала Надя, і в її голосі було стільки радості, що мені стало холодно.
Михайло заціпенів біля столу. Я бачила, як його рука, що тримала графин із водою, ледь помітно здригнулася. Ми мовчки відійшли, пропускаючи їх до вітальні. Повітря в кімнаті миттєво змінилося. Раніше воно пахло лавандою і корицею, а тепер я відчувала запах дощу, вологої шерсті та чогось чужого.
— Проходьте, сідайте, — ледь видавила я з себе, намагаючись зберегти залишки гостинності.
Ми сіли за стіл. Надія почала щось жваво розповідати про їхнє знайомство на якомусь вуличному фестивалі, але я її майже не чула. Я дивилася на руки Артема. Під нігтями була якась фарба, а на зап’ясті бовтався плетений браслет із ниток. Це було так далеко від нашого життя, від наших недільних обідів.
— Артеме, а чим ви займаєтеся? — Михайло нарешті знайшов у собі сили заговорити. Голос його звучав сухо.
Хлопець відклав виделку, навіть не доївши шматок риби, і подивився на мого чоловіка.
— Я малюю стіни, Михайле Петровичу.
— Ви маляр? — з надією перепитала я, хоча в душі вже знала відповідь.
— Ні, Оксано Дмитрівно. Я створюю мурали. Вільне мистецтво. Сьогодні тут, завтра там. Головне — сенс, а не стіни.
Михайло повільно поклав прибори на тарілку. Звук металу об порцеляну здався мені гучнішим за грім.
— Вільне мистецтво, значить. А на що ж ви живете, якщо не таємниця? — Михайло примружив очі.
— Тату, ну що за питання? — втрутилася Надя, її щоки почервоніли.
— Надя, зачекай. Це нормальне питання для дорослого чоловіка, — відрізав Михайло.
Артем лише знизав плечима, наче розмова про гроші була нижче його гідності.
— Гроші приходять і йдуть. Мені вистачає на фарби та на те, щоб бачити світ. Я не збираюся витрачати життя на сидіння в кабінеті.
Я відчула, як усередині мене починає рости обурення. Я дивилася на свою доньку — таку тендітну, виховану, у її світлій сукні — і на цього зайду, який говорив про життя так легко, ніби воно нічого не коштує.
— Артеме, але ж у житті потрібна стабільність. Ви думали про майбутнє? — я намагалася говорити м’яко, але голос тремтів.
— Майбутнє — це ілюзія, яку люди вигадали, щоб не жити сьогодні. Ви ось усе життя збирали цей сервіз, ці меблі. А навіщо? Щоб одного разу просто залишити їх тут?
У кімнаті запала тиша. Чути було тільки, як на кухні капає кран. Я відчула себе так, ніби він щойно плюнув у все, що мені було дороге. Кожна річ у цій хаті була куплена важкою працею. Кожна серветка мала свою історію. А він знецінив це одним реченням.
— Ви в нашому домі, Артеме, — тихо промовив Михайло. — І ви ображаєте нашу працю.
— Я просто кажу правду. Надя знає, що я не люблю фальші.
Я подивилася на доньку. Вона мовчала, опустивши очі. У цей момент мені стало страшно. Вона не захищала нас. Вона не сказала йому, що він правий лише наполовину.
— Надя, ти справді згодна з цим? — запитала я, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок.
Донька підняла погляд. У ньому не було каяття. Там був виклик.
— Мамо, Артем інший. Він бачить світ не так, як ви. Він не боїться бути собою. З ним я відчуваю, що дихаю.
— Дихаєш чим? — Михайло підвищив голос. — Пиллю доріг і фарбою? Ми дали тобі все. Кращу школу, університет. Щоб ти тепер водилася з людиною, яка не має навіть постійного місця проживання?
— Місце проживання — це стіни, тату. А душа не має кордонів.
Артем встав з-за столу. Його рухи були різкими, незграбними для нашої маленької вітальні.
— Дякую за обід. Але я бачу, що ми говоримо різними мовами. Надю, я чекатиму тебе на вулиці.
Він пішов, навіть не озирнувшись. Двері зачинилися з легким стукотом, який для мене пролунав як постріл. Надя підхопилася зі стільця.
— Надя, зупинися! — крикнула я. — Ти не можеш просто так піти за ним. Він же тобі не пара. Що скажуть люди? Що скажуть наші сусіди, коли побачать тебе з таким… обідранцем?
— Люди? Ви знову про людей? — Надя зупинилася в дверях. — Вам завжди було важливіше, що скаже Марія Іванівна з третього поверху, ніж те, що відчуваю я. Ви виховали мене як виставковий експонат. Красива, розумна, слухняна. Але я жива, мамо!
— Ми виховали тебе з Богом у серці і з честю! — Михайло теж встав. Його обличчя зблідло. — А ти приводиш у хату людину, яка не поважає ні старших, ні працю. Це твій вибір? Оце?
— Це мій вибір бути щасливою, а не правильною. Ви живете в музеї, де все має стояти на своїх місцях. А я хочу жити там, де є життя.
Вона вибігла з квартири. Я підійшла до вікна і відхилила тюль. На вулиці Артем стояв біля старого пошарпаного мотоцикла. Надя підбігла до нього, він простягнув їй шолом. Вона одягла його, сіла позаду і міцно обхопила його за талію. Вони поїхали, залишивши після себе лише хмару сизого диму і шум мотора, що поволі стихав.
Михайло сів на диван і закрив обличчя руками. Весь обід залишився недоторканим. Риба охолола, вкрившись сірою плівкою. Узвар у склянках здавався темним і густим, як застояна вода.
— Де ми помилилися, Михайле? — запитала я, дивлячись на порожнє крісло, де щойно сиділа наша донька.
— Ми не помилилися, Оксано. Ми просто побудували дім, у якому їй стало тісно.
Я почала прибирати зі столу. Кожна тарілка, яку я мила, здавалася мені неймовірно важкою. Я думала про те, як Надя завтра повернеться. Чи повернеться взагалі? Чи зрозуміє вона колись, що свобода, про яку говорить цей хлопець, — це лише відсутність відповідальності?
Вечір опустився на місто швидко. Ми з Михайлом сиділи в сутінках, не вмикаючи світла. Вперше за багато років нам не було про що говорити. Кожен наш аргумент, кожен виховний прийом виявився безсилим перед цим дивним, незрозумілим для нас почуттям, яке вона назвала життям.
Я згадувала, як вона була маленькою, як ми ходили до церкви, як вона тримала мене за руку і обіцяла бути завжди моєю хорошою дівчинкою. Де закінчилася ця дівчинка і почалася ця чужа жінка в шоломі на мотоциклі?
Можливо, ми справді занадто сильно трималися за правила. Можливо, наш затишок був для неї кліткою. Але хіба бажання захистити свою дитину від непевності — це гріх? Хіба прагнення бачити її поруч із надійною людиною — це гординя?
Я дивилася на чисту скатертину і бачила на ній пляму від узвару, яку Артем випадково залишив, коли різко встав. Ця пляма не виводилася. Вона в’їлася в тканину, нагадуючи про те, що наш ідеальний світ назавжди зіпсований.
— Михайле, ти думаєш, він її любить? — тихо запитала я.
— Він любить дорогу, Оксано. А вона — лише попутниця на цій дорозі. Поки їм по дорозі.
Ці слова боляче різанули мене. Я уявила Надю десь на узбіччі, коли цей Артем вирішить, що його вільне мистецтво кличе його далі, а вона стане для нього тягарем. Що вона робитиме тоді? Чи згадає вона наш теплий дім, наш спокій і цей сервіз?
Минув тиждень, потім інший. Надя не дзвонила першою. А коли я набирала її номер, вона відповідала коротко, посилаючись на зайнятість. Вона казала, що допомагає йому з якимось проектом у занедбаному депо. Моя донька, яка завжди боялася бруду, тепер проводила дні серед руїн і фарби.
Одного разу я не витримала і поїхала за адресою, яку вона якось згадала. Це була околиця міста. Старий цегляний паркан, пописаний дивними знаками. Я побачила їх здалеку. Вони стояли на риштуваннях висотою в кілька метрів. Надя подавала йому балончики з фарбою. Вона була вся в кольорових плямах, волосся зібране в недбалий вузол. Вона сміялася. Я ніколи не бачила, щоб вона так сміялася вдома. Це був сміх, від якого стає лячно, бо він не знає меж.
Я не підійшла. Я просто стояла в тіні дерева і дивилася. У той момент я зрозуміла, що вона для мене втрачена. Не тому, що вона пішла, а тому, що вона стала іншою. Вона вибрала хаос замість порядку. Вона вибрала невідомість замість гарантованого благополуччя.
Повернувшись додому, я мовчки почала складати її речі, які ще залишалися в її кімнаті. Я складала їх рівними стопками, як робила завжди. Але тепер це не приносило мені задоволення. Кожна річ була німим докором.
Михайло увійшов у кімнату і поклав руку мені на плече.
— Не треба, Оксано. Нехай лежать. Може, колись вона повернеться за ними.
— Ти віриш у це?
— Я вірю, що кожна дорога колись веде додому. Питання лише в тому, чи впізнає вона цей дім, коли прийде.
Я зачинила шафу. У кімнаті панувала тиша, така ж холодна, як і того недільного дня. Я виховувала її за законом і совістю, я дала їй коріння, щоб вона міцно стояла на землі. Але вона вирішила, що їй потрібні крила, навіть якщо вони зроблені з дешевого паперу і можуть згоріти від першого ж сонця.
Що важливіше для батьків — щоб дитина була щасливою у свій спосіб, чи щоб вона була в безпеці, навіть якщо це безпека золотої клітки? Де межа між вихованням і тиранією, яку ми називаємо любов’ю?
Чи варто було мені тоді, за столом, промовчати і спробувати зрозуміти її світ, чи я мала право захищати свій? І чи зможу я колись пробачити їй цей розтягнутий светр і цей зухвалий погляд, який зруйнував усе, чим я жила?
Як би ви вчинили на моєму місці, бачачи, як ваша дитина свідомо обирає шлях у нікуди, відмовляючись від усього, що ви будували десятиліттями?
