— Це всього на кілька годин, мамо — збрехав син, уникаючи погляду і швидко зачиняючи за собою двері. Я залишилася віч-на-віч із псом, який став живою стіною між моїм сином та його дружиною. Ніхто з нас тоді не здогадувався, що ці двері більше не відчиняться для Арчі як для домашнього улюбленця.
Я ніколи не була прихильницею тварин у квартирі, особливо коли життя і так нагадує затяжний забіг з перешкодами. Коли мій син Ігор прийшов до мене пів року тому і з порога заявив, що збирається взяти цуценя, я відчула, як всередині все напружилося. На кухні пахло смаженою цибулею та старою дерев’яною дошкою, яку давно пора було викинути. Надворі мрячив сірий дощ, залишаючи брудні патьоки на склі, а в моїй голові вже малювався сценарій того, чим це закінчиться. Ігор тоді виглядав занадто впевненим, навіть зухвалим, як це буває у молодих людей, які ще не стикалися зі справжніми побутовими труднощами.
— Мамо, це доросле рішення, я все зважив — сказав він, кидаючи ключі на тумбочку.
— Ти зважив тільки своє бажання, а не реальність — відповіла я, не відриваючись від плити. — Ти працюєш по десять годин, вечорами зникаєш у друзів. Хто буде витирати калюжі і виводити його о шостій ранку?
— Я сам усе зроблю, не треба мене повчати — відрізав син.
Його дружина, Алла, стояла в дверях і мовчала. Вона завжди намагалася тримати нейтралітет, але по її очах було видно, що ця ідея не викликає у неї захвату. Алла любила ідеальний порядок, білі килими і тишу після робочого дня. Собака в цей пазл ніяк не вписувався. Я бачила, як вона нервово перебирала пальцями край своєї світлої кофти, дивлячись на Ігоря, який уже гортав оголошення в телефоні.
— Ігоре, послухай маму, ми справді дуже зайняті — тихо промовила Алла.
— Ви обоє налаштовані проти мене, наче я дитина — обурився він. — Це буде мій собака, мій обов’язок.
Минуло два тижні, і в їхній орендованій квартирі з’явився Арчі. Це було невелике, руде створіння з очима-гудзиками і неймовірною енергією. Коли я вперше прийшла до них у гості, у повітрі вже витав цей специфічний запах вовни та дешевого корму. На підлозі лежали розірвані газети, а дорогий шкіряний капець Ігоря виглядав так, ніби його довго і наполегливо жували. Ігор виглядав втомленим, під очима залягли тіні, але він продовжував удавати, що все під контролем.
— Бачиш, мамо, він уже знає команду сидіти — похвалився син, хоча Арчі в цей момент просто гасав колами, збиваючи стільці.
— Я бачу тільки зіпсоване взуття і втомлену Аллу — зауважила я.
Алла в цей час намагалася відтерти якусь пляму з дивана. Вона не піднімала голови, але напруга в її плечах видавала все. В хаті пахло не затишком, а прихованою роздратованістю. Кожен рух Арчі супроводжувався скрипом паркету і важким зітханням невістки.
Через місяць почалися перші дзвінки. Спочатку Ігор просив зайти на пів години, бо він затримується на нараді, а Алла поїхала до батьків. Потім ці пів години перетворилися на вечори. Я приходила, відмикала двері і бачила, як Арчі стрибає від радості, збиваючи мене з ніг. У квартирі ставало все холодніше в емоційному плані. Алла почала частіше залишатися на роботі, а Ігор став дратівливим.
— Ви знову посварилися? — запитала я сина одного вечора, коли він заїхав до мене без собаки.
— Вона каже, що через Арчі вдома неможливо відпочити — буркнув він. — Каже, що я вибрав пса, а не її комфорт.
— А ти що? — я дивилася на нього, відчуваючи, як серце стискається від передчуття.
— А я не можу його викинути, він же живий.
Ситуація загострилася, коли Арчі серйозно погриз ніжку дубового стола, який Алла обожнювала. Того вечора вони зателефонували мені разом. Голос Алли тремтів, вона ледь стримувала сльози.
— Я більше так не можу, або він, або я — сказала вона так тихо, що я ледь розібрала слова.
— Мамо, заберіть його на кілька днів, поки ми все владнаємо — благав Ігор.
Я хотіла сказати ні. Я хотіла нагадати їм усі свої застереження, хотіла захистити свій спокій і свою чисту квартиру. Але я згадала очі Арчі, який ні в чому не винен, і здалася. Так рудий пес опинився у мене.
Перші дні були справжнім випробуванням. Моя квартира, де кожна річ мала своє місце, перетворилася на майданчик для ігор. Арчі не розумів, чому я не бігаю з ним, чому я вимагаю тиші. Він скиглив під дверима, чекаючи на Ігоря, а я сиділа в кріслі і думала, як же я дозволила себе втягнути в це. У повітрі пахло дощем і мокрою шерстю, бо гуляти доводилося за будь-якої погоди.
Минуло два тижні, потім місяць. Ігор заходив рідко, приносив корм, швидко гладив собаку і поспішав додому. Алла не приходила взагалі. Я бачила, що вони намагаються врятувати свій шлюб, але Арчі в цю нову схему вже не вписувався. Кожного разу, коли син збирався йти, пес дивився на нього з такою надією, що мені ставало нестерпно. А потім двері зачинялися, і Арчі просто лягав біля моїх ніг, важко дихаючи.
Я почала помічати, що мій дім змінився. Зникла та дзвінка порожнеча, яка раніше здавалася мені свободою. Тепер вранці мене зустрічав мокрий ніс, а ввечері — радісне вищання. Я стала більше ходити, помічати, як змінюється колір листя в парку, як пахне перша паморозь на траві. Мої руки, які раніше тільки готували їжу чи гортали газети, тепер постійно чухали за вухом це тепле створіння.
— Мамо, ми вирішили, що Арчі краще залишитися у вас — сказав Ігор одного разу. — У нас зараз складний період, переїзд у меншу квартиру, Алла не готова.
Він не дивився мені в очі. Він відчував провину, але полегшення в його голосі було сильнішим. Я зрозуміла, що цей пес став для них символом невдачі, помилкою, яку вони вирішили перекласти на мої плечі.
— Тобто ви його просто віддаєте? — запитала я, відчуваючи дивну суміш гніву і… полегшення.
— Ви ж до нього звикли, він вас любить — виправдовувався син.
Я подивилася на Арчі. Він сидів біля дивана і пильно спостерігав за нашою розмовою, нахиляючи голову то в один, то в інший бік. У цей момент я зрозуміла, що він більше не їхній. Він мій. Він став свідком моєї самотності і єдиним, хто її розвіяв.
Але в цій історії немає однозначного щастя. Я бачу, як син поступово віддаляється, бо йому соромно за свій вчинок. Я бачу, як Алла уникає зустрічей зі мною, бо собака нагадує їй про конфлікти. Моя сім’я дала тріщину через маленьку істоту, яка просто хотіла, щоб її любили.
Зараз вечір. Арчі спить на своєму килимку, зрідка здригаючись уві сні. Я сиджу на кухні, п’ю чай і дивлюся у вікно на темні силуети дерев. Мені вже не заважає запах вовни, я не злюся на розкидані іграшки. Але іноді мені стає страшно від думки, наскільки легко люди відмовляються від тих, хто стає їм незручним. Сьогодні це собака, а що буде завтра?
Я попередила сина, я знала, що так буде, але від цього не легше. Собака став моїм порятунком від тиші, але водночас він став нагадуванням про те, як швидко руйнуються обіцянки. Ігор каже, що він вдячний мені, але чи справді це вдячність, чи просто спосіб зняти з себе відповідальність?
Як ви вважаєте, чи можна пробачити близьким таку легкість у відмові від відповідальності, навіть якщо це принесло у ваше життя щось нове?
