— Це ж нешанобливо! Ти зраджуєш наші традиції! — вигукнула Галина, коли Тарас повідомив про наше рішення. Я знала, що настав час встановлювати кордони, навіть якщо це призведе до повного розриву з родиною чоловіка.
Мене звати Олеся, і я заміжня за Тарасом. Ми живемо в обласному центрі, а батьки Тараса, Петро та Галина, мешкають у невеликому містечку за 80 кілометрів від нас. На відміну від моїх батьків, які ставляться до нашого життя з розумінням і поважають наш простір, Петро та Галина мають дуже активну й, як я тепер розумію, надто нав’язливу позицію щодо нашої сім’ї.
Тарас — їхній єдиний син, їхня гордість і їхній «комірник». З самого початку нашого спільного життя Галина, його мама, взяла на себе роль головного розпорядника нашого часу.
— Ви ж молоді, — повчала вона нас під час кожного візиту, — вам треба їздити додому, до своєї родини. Чого ви там у місті будете робити? Дихати брудним повітрям?
Ми з Тарасом обоє працювали з великим навантаженням. Він — інженер, я — вчителька. Наші будні були наповнені роботою, а вихідні мали бути присвячені відновленню сил і, можливо, спільним справам. Але замість цього, щотижня, незалежно від наших планів, ми мали бути «на посту» в містечку.
Спочатку це були просто візити по неділях. Потім додалася й п’ятниця, бо «треба допомогти з покупками на ринку», а потім і четвер, бо «тато сам не впорається з цими новими технологіями». Фактично, ми їздили до них по два, а інколи й три рази на тиждень. Кожна поїздка займала мінімум три години на дорогу туди й назад, плюс час, проведений там.
Мій чоловік, Тарас, виховувався в дусі беззаперечної покори батькам. Він вірив, що будь-яка відмова — це образа. А пані Галина вміла майстерно цим користуватися.
— Синочку, я почула, що сусідка занедужала. А ми ж не маємо міцного здоров’я, — драматично зітхала вона. — Приїдьте хоч Тарасе, допоможеш дрова скласти, а то мені самій важко, а тато вже не той.
І Тарас їхав, часто втомлений, але з почуттям виконаного синівського обов’язку. А я мала їхати з ним, бо залишатися одній було «нешанобливо» по відношенню до його родини.
— Що ти вдома сидітимеш? — говорила Галина мені. — Ти ж невістка, твоє місце тут, на кухні. Будеш мені допомагати, а я тобі секрети кулінарії розкажу.
Мені відверто набридло, що мої вихідні перетворилися на день обслуговування чужих потреб. Я не могла відпочити, не могла приділити увагу ні собі, ні нашим спільним планам. Ми перестали бачитися з друзями, закинули мої уроки малювання. Наш дім у місті, здавалося, був просто місцем для ночівлі.
Я намагалася обговорити це з Тарасом.
— Тарасе, я люблю твоїх батьків, але я відчуваю, що задихаюся, — сказала я якось увечері, коли ми повернулися втомлені після чергової поїздки. — Ми їздимо до них занадто часто. У нас немає власного життя.
— Це просто тимчасово, — відповів він, відмахуючись. — Вони старіють, Олесю. Ти повинна зрозуміти, що їм потрібна допомога. Вони ж нас виростили.
— Я не проти допомогти, але не ціною мого повного виснаження! — заперечила я. — Ми ж не живемо за їхнім розкладом! Ми маємо право на власні вихідні.
— Добре, — сказав він неохоче. — Тоді я поїду сам.
Але, знову ж таки, це не працювало. Якщо я не їхала, Галина телефонувала мені.
— Олесю, що трапилося? Ти що, на Тараса образилася? — її голос був повний стурбованості, що насправді маскувала її образу. — Чому ти не приїхала? Чи ти захворіла? Чому ти не сказала мені?
А коли ми все ж приїжджали, вона могла сказати:
— Олесю, ти виглядаєш втомленою. Це тому, що ти не їздила до нас минулого разу, правда? Треба бути з родиною, щоб мати сили.
Ці розмови завжди залишали неприємний осад. Я відчувала, що мене контролюють, і що будь-яка моя спроба встановити межі сприймається як ворожість.
Наближалася наша п’ята річниця весілля. Це була важлива для нас дата. Ми з Тарасом давно мріяли провести її романтично, лише вдвох, у новому ресторані, а потім залишитися в готелі, щоб повністю відволіктися від рутини.
Як тільки Галина почула про нашу дату, вона одразу почала діяти.
— Це чудово! — радісно повідомила вона Тарасу по телефону. — Ми, звісно, відсвяткуємо це тут! Я вже приготую все, що ви любите! Ми запросимо сусідів, це буде велике сімейне свято!
Коли Тарас мені це переказав, у мене всередині все обірвалося. П’ять років. П’ять років ми не могли провести важливу дату так, як хотіли. Все мало бути так, як хоче Галина.
— Ні, Тарасе, — сказала я твердо. — Цього разу ні. Я не поїду. Я не хочу святкувати нашу річницю з сусідами та під диктовку твоєї мами. Я хочу романтики, я хочу бути лише з тобою.
Тарас намагався мене переконати.
— Але ж це велике свято, Олесю! Це ж буде веселіше! Мама так старається, вона вже, мабуть, накупила продуктів.
— Вона робить те, що хоче вона, а не те, що хочемо ми. Ми дорослі люди, Тарасе. Ми маємо право на наше особисте свято. Ми можемо заїхати до них наступного тижня, але цей день — наш.
Після тривалих суперечок, які супроводжувалися його страхом перед реакцією батьків, Тарас нарешті погодився. Він вирішив зателефонувати мамі.
— Мамо, ми дуже дякуємо, але ми вирішили відсвяткувати нашу річницю самі, — голос Тараса був напруженим. — Ми вже забронювали столик.
На тому кінці дроту запала мертва тиша. Я відчувала, як енергія образи Галини наповнює слухавку.
— Що? Вирішили самі? — її голос став пронизливим. — Як це самі? Ми ж ваша родина! Ви що, соромитеся нас?
— Ні, мамо, ми не соромимося, — Тарас намагався говорити спокійно. — Ми просто хочемо провести вечір удвох. Ми ж молоді.
— Молоді? Ви вже п’ять років одружені! — вигукнула Галина. — Тарас, це твоя дружина тебе налаштувала. Вона не хоче нашої присутності. Це нешанобливо! Ти зраджуєш наші традиції!
Я була поруч і відчувала, як червонію від гніву. Це було несправедливо.
— Ми так старалися для вас, — почала вона говорити вже майже плачучи. — Ми ж хотіли вам подарунок зробити, зібрати всіх… А ви від нас відмовляєтеся. Ми ж не вічні, сину. Ти подумай, як нам буде гірко сидіти самим у цей день!
Тарас поклав слухавку засмучений. Його обличчя виражало глибоке почуття провини.
— Вони дуже ображені, — сказав він, дивлячись у простір. — Мама сказала, що ти проти них. І що я не поважаю їх.
— Я проти того, щоб жити чужим життям, Тарасе, — відповіла я. — Ми вчинили правильно. Нам потрібні ці кордони. Ми маємо право на власний простір і власні свята.
Наступні два тижні були напруженими. Галина не відповідала на мої дзвінки й повідомлення, а з Тарасом говорила тільки коротко, про необхідні речі, наголошуючи на своєму пригніченому стані. Це була її маніпуляція — змусити нас відчувати себе винними.
Ми все ж відсвяткували нашу річницю так, як хотіли. Це був неймовірний вечір, наповнений спокоєм, ніжністю та відчуттям свободи. Ми нарешті відчули себе дорослою сім’єю, яка сама приймає рішення. Це було перше свято, яке належало лише нам.
Але коли ми зателефонували Галині наступного дня, щоб привітати, вона сухо відповіла:
— Ми святкували без вас. І добре. Нам вже не потрібна ваша допомога. Ми зрозуміли, що ви маєте кращі справи.
Я знаю, що пройде час, і ця ситуація згладиться, але мені боляче від того, що встановлення здорових кордонів коштує мені такої напруги у стосунках. Але я не шкодую. Наші стосунки з Тарасом стали міцнішими, бо ми разом прийняли важливе для нас рішення. Я не хочу більше жити за графіком, який виснажує мене й руйнує наше власне життя.
Чи правильно я вчинила, наполігши на своєму рішенні провести річницю лише удвох, знаючи, що це викличе таку сильну обра́зу? Чи варто мені продовжувати наполягати на зменшенні кількості візитів, навіть якщо це й надалі викликатиме невдоволення? Чи зрозуміють батьки Тараса з часом, що ми їх любимо, але хочемо мати своє життя?
Будь ласка, підтримайте мене своєю вподобайкою і напишіть свій коментар. Мені це дійсно дуже важливо почути вашу думку.
