fbpx
життєві історії
Цей будинок в невеликому селі вони з чоловіком будували разом. Її гордістю була вітальня – з темними дерев’яними балками під високою стелею. Колись вона мріяла, що тут на вихідні обіди буде збиратися вся їхня сім’я – батьки її і чоловіка, численні родичі, і звичайно, діти. Їхні діти. – Так,  – свекруха як зазвичай взяла кермо влади в свої руки. – У вас чудовий, красивий і затишний будинок, але по-справжньому сімейним гніздечком він стане тоді, коли тут пролунає дитячий сміх. Отже, мій тост – за онуків!

Ось уже кілька тижнів вона прокидалася вночі в один і той самий час і до світанку не могла стулити очей.

Коли о шостій тридцять дзвонив будильник, йшла варити каву і, довго дивилася у вікно. Потім наливала готову каву в чашку і, щоб не розплескати, повільно йшла до вітальні. Це був її ритуал – пити ранкову каву не на кухні, а тут, у вітальні, за великим овальним столом. Колись вона мріяла, що тут на вихідні обіди буде збиратися вся їхня сім’я – батьки її і чоловіка, численні родичі, і звичайно, діти. Їхні діти.

* * *

Цей будинок в невеликому селі в декількох кілометрах від міста вони з чоловіком будували разом. Він наймав будівельників і стежив за їх роботою, іноді «включаючи», як вона, жартуючи, говорила, злого «начальника». Вона оберемками скуповувала журнали з інтер’єру, годинами сиділа в Інтернеті на сайтах з облаштування будинків і невтомно ходила по магазинах, вибираючи меблі, штори, світильники і милі дрібнички, завдяки яким будинок і набуває затишок…

Її гордістю була вітальня – з темними дерев’яними балками під високою стелею, з величезними вікнами, з дверима, які відкриваються на терасу, з якої вид на сад зі ставком, із справжнім каміном, а не з жалюгідною електричної підробкою. І, звичайно, з величезним овальним столом, за яким на новосілля зібралися родичі та друзі.

– А навіщо ви залишили той сухий корч біля будинку, весь вигляд псує, – не забула сказати ущипливо сестра чоловіка.

– Цей, як ти його назвала, корч, ми залишили за порадою сусіда, – він підійшов ззаду і обняв дружину за плечі. – Я покладу зверху старе колесо від воза, сусід віддав. Будемо вітати своїх власних лелек.

– Так, у всіх в келихах налиті улюблені напої? – свекруха як зазвичай взяла кермо влади в свої руки. – У вас чудовий, красивий і затишний будинок, але по-справжньому сімейним гніздечком він стане в той момент, коли тут пролунає дитячий сміх. Ну, дійсно, скільки можна тягнути? Кар’єру і будинок ви побудували, тепер можна подумати і про спадкоємців. Отже, мій тост – за онуків!

Всі дружно потягнулися чокатися, за столом піднявся  знайомий всім гомін, а вона боялася відірвати погляд від келиха. Здавалося, що голову стягнуло залізним обручем, а в горлі утворився ком. Господи, тільки б не розридатися при всіх!

Через деякий час, відчувши, що сльозам на свободу не вирватись, вона надпила трохи вина і подивилася на чоловіка, що сидів навпроти. Він, мабуть, весь цей час стежив за нею, прекрасно розуміючи, що діється у неї на душі.

«Ти ж знаєш, я роблю все, що можу», – подумки сказала вона йому.

«Все буде добре, ми впораємося», – побачила в його очах.

Застілля в той вечір затягнулося. Коли всі розійшлися, чоловік пішов спати, а вона залишилася за прибраним столом. Спати не могла, згадуючи подробиці їхнього життя.

***

Тоді вони тільки закінчили інститут, з роботою якось не ладилося, та й з житлом теж – вони винаймали кімнату в комуналці, найдешевшу, яку могли знайти. Грошей катастрофічно не вистачало, але від допомоги батьків вони відмовлялися, розмірковуючи: раз вистачило самостійності створити свою сім’ю, то не варто сідати батькам на шию.

Саме з цієї причини вона тоді і зробила не народила дитинку – самі твердо на ногах не стояли, а ще й спадкоємця батькам підкинути.

Це здавалося розумним. Тоді…

***

Вона гірко посміхнулася. Тепер є гроші і справжня самостійність. Але толку від них, якщо кожного разу, виходячи від лікарки з новим списком ліків і уколів, чути в голові її голос: «Будемо пробувати далі, але шанси дуже малі». І вони пробували – кілька разів змінюючи лікарів і курси лікування. Час минав, але нічого не змінювалося…

* * *

А в квітні з’явився лелека. Він по-діловому оглянув старе колесо, покружляв над будинком і полетів, щоб до вечора повернутися з подругою. Гальмуючи широкими крилами, виставивши вперед червоні голінасті ноги, вони в дзьобах приносили гілки, шматки газет, суху солому, споруджуючи громіздке гніздо.

Через якийсь час самка сіла висиджувати яйце, а лелека продовжував тягати добро в будинок, і коли повертався з полювання, «дружина», закидаючи назад голову, присідаючи на довгих ногах, тріщала дзьобом, зустрічала і вітала «чоловіка». А через місяць насиджування в гнізді з’явилася мокра, з величезними здивованими очима, голова лелеченяти.

Гніздо було видно з вікна кухні, звідки так чудово було спостерігати за лелеками, бачити, як батьки, піклуються про свого малюка, як він підростає з кожним днем, як пробує ставати на крило…

 Людей вони зовсім не боялися, часто спускалися вниз побродити по двору, і тоді чоловік в пориві любові до вихованців запустив в ставок жаб. Як же вона сміялася над його турботою! Таким було їхнє щастя – квакання жаб, тріск лелек і вони, обнявшись, сидять біля власного будинку…

***

Йшли роки, і кожного квітня та ж пара лелек прилітала до них, до себе додому.

Вона продовжувала лікуватися, але вже розуміла, що робить це швидше за інерцією. Ну що ж, живуть же пари без дітей, для себе. Вони і жили для себе, кожну відпустку відпочиваючи в Європі, одного разу літали в Австралію і Нову Зеландію, були і в Новому Світі.

Тоді здавалося, що вони вже змирилися з ситуацією і готові зустріти старість удвох без дітей…

* * *

– Розумієш… – він довго підбирав слова, що не дивлячись їй в очі – ця жінка і я… ми вже рік разом… і… у нас буде дитина. У мене і в неї…

Їм було вже за сорок, коли сталася ця розмова. Вона не плакала під час розмови, не плакала і в процесі розлучення, в якому він, на думку його і її родичів, виявив велике благородство, залишивши будинок їй. І лише вона розуміла, що це його плата за ненароджену дитину і за самотність, яка її чекала.

…Цілу зиму кожен ранок починався однаково – кава біля вікна і порожній погляд на сухе дерево з гніздом, кава в самотній вітальні за величезним столом, швидкий збір на роботу, де вона, як сомнамбула, виконувала якісь завдання.

Такі ж самотні вечори.

Не помітила, як пролетів березень. Але одного разу квітневого ранку, відкривши очі, зрозуміла, що далі так тривати не може і треба щось міняти. Вона давно не прибирала в будинку, всюди виднівся пил, розкидані книги і газети… Вирішила, що прибирання може і почекати, і вирушила в салон.

Закривши очі і майже не прислухаючись до того, що щебетала майстер, насолоджувалася «чаклунством» над її головою. І раптом, наче прокинувшись, зрозуміла, що та говорить про щось дуже знайоме:

«…він залишив свою першу, тому що вона не могла народити йому дитину. Звичайно, якому чоловікові сподобається жити з «сухим деревом»? Якщо чесно, навіть не уявляю, заради чого живуть такі жінки, так, небо коптять».

Здригнувшись немов від ляпаса, вона розплатилася і вийшла на вулицю. І побачила, як назустріч іде колишній чоловік з його новою дружиною. Судячи по величезному животу «молодої», до появи малюка залишалося зовсім небагато.

Зупинилася, як укопана і, відчуваючи, як зрадницька посмішка торкнула її губи, немов в очікуванні удару, нахилила голову. Але вони пройшли зовсім близько, навіть не звернувши на неї уваги. Щастя дійсно засліплює.

А вона довго дивилася їм услід, схиливши набік голову.

Повернувшись додому, вона швидко пройшла в кімнату, взяла аптечку, висипала всі пігулки які там були, налила в склянку води і, запиваючи, стала поспішно їх ковтати, немов боячись передумати. Потім в одязі і чоботях лягла на ліжко і закрила очі…

***

Вона прокинулася в повній темряві від трохи легкого дотику до щоки, немов маленька долонька ніжно гладила її і через мить виразно почула тоненький голосок: «Мамо, мамочко».

Різко підхопилася, сівши на ліжку і, відчуваючи нудоту і запаморочення, згадала, що вона з собою зробила.

На ватних ногах дісталася до туалету і в проміжках між очищенням лаяла себе: «Дурна, господи, яка ж я!.. Через цю таке з собою створити. Та біс з вами з усіма, пропадіть ви всі пропадом».

Емоції, які вона так довго тримала в собі нарешті знайшли вихід. Гіркі сльози змінювалися диким реготом.

А вкрай знесилена, вона довго лежала на килимі, дивлячись в стелю, ні про що не думаючи…

Вийшовши з туалетної кімнати, побачила, що за вікнами настав ранній квітневий світанок.

Відкривши вхідні двері, впустила в будинок ніжний весняний вітерець і він, немов відчуваючи, що тут можна погосподарювати досхочу, став весело підкидати папери на столі, грати зі шторами і піднімати з усіх кутів пил.

Кинула погляд на сухе дерево: «Як ся маєш, подружко?». Наче не вірячи своїм очам, повільно підійшла до нього і сіла на землю. Біля самих коренів, пробиваючись до сонця, тягнувся тоненький паросток з одним ніжно-зеленим листком.

Вона ласкаво гладила його, коли почула шум крил над головою – лелеки повернулися додому, наповнюючи повітря навкруги веселим тріском дзьобів. Життя тривало.

Діставши з кишені телефон, набрала номер, який вже давно був записаний, але зателефонувати вона зважилася лише зараз.

Після кількох гудків почула на тому кінці привітний голос: «Дитячий будинок. Слухаю вас”.

«Доброго дня! Підкажіть, що потрібно зробити, щоб усиновити дитину?».

Автор: Юлія Мальцева

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook