fbpx
життєві історії
Цей день у Марії не задався з самого початку. Директор за дрібничку вказав їй на двері, а коли прийшла раніше додому, застала благовірного з іншою. – Нема чого з’являтися на нашому порозі. Ти вже доросла дівчинка. Сама собі давай раду, – сказала мама по телефону. А на кінець, ще й дві смужки. – Що робити? Куди йти? Дев’ять місяців пролетіли на одному подиху. – Бажаю тобі знайти гарну сім’ю, синку!

Цей день у Марії не задався з самого початку. Директор за дрібничку вказав їй на двері, а коли прийшла раніше додому, застала благовірного з іншою. – Нема чого з’являтися на нашому порозі. Ти вже доросла дівчинка. Сама собі давай раду, – сказала мама по телефону. А на кінець, ще й дві смужки. – Що робити? Куди йти? Дев’ять місяців пролетіли на одному подиху. – Бажаю тобі знайти гарну сім’ю, синку!

***

Марії було майже 19. У той день на роботі накричали через дрібницю і виставили на вулицю. У той день вона повернулася раніше, і застала Андрія з іншою.

У той же день мама по телефону сказала, що додому вона її ніяк не чекає, “Женя хоче пожити нарешті без дітей!”.

В той чорний день тест показав дві смужки…

9 місяців пролетіли як в тумані – жила по знайомим, ночувала в метро, ​​катаючись по колу кільцевої. Хапалася за будь-яку роботу, яка підвернеться.

Зима була найважчим часом, одного разу навіть стояла біля храму і просила милостиню…

Малюк з’явився на світ вночі на 12 грудня. Неймовірно красивий хлопець, він був теплий, сонний і пах щастям. Вона залишила поруч з люлькою записку “Бажаю тобі знайти гарну сім’ю, синку”, і тихо вислизнула за двері.

***

Столиця щосили готувалася до нового року – ялинки і гірлянди всюди, з кожної кав’ярні звучала музика.

Марія вийшла з машини, пискнувши сигналізацією. Її червона машинка сиротливо виглядала на порожній ще парковці – знову перша. Охоронець швиденько відкрив перед нею двері.

Вона ввічливо кивнула, процокала каблучками по порожньому коридору в свій кабінет, включила комп’ютер, дістала папку з паперами, кинула на стіл, автоматично перегорнула сторінку настінного календаря.

Дванадцяте. Років п’ять тому вона не стрималася б, заридала, а сьогодні тільки закусила губу.

– Марія Василівна, ваша кава! – рівно в 9, як завжди, секретар внесла тацю з кухлем ароматного напою. – До вас сьогодні відвідувач без запису… Каже, термінова справа, приймете?

Марія глянула на себе в дзеркало, поправила макіяж в куточках очей і кивнула.

– Так, нехай заходить, я не зайнята.

У кабінеті з’явився молодий чоловік, років двадцяти на вигляд. Зупинився біля порога, уважно оглянув жінку, нерішуче підійшов до столу, зупинився.

– Доброго ранку, – першою порушила тишу Марія. Я можу бути чимось вам корисна?

– Доброго дня, Марія Василівна. Я… Мене звуть Ростислав. Я… Здається, я ваш син.

Марія на мить забула, як дихати. А він, по-своєму трактуючи мовчання, квапливо заговорив:

– Я майже впевнений… Я народився 12-го грудня, рано вранці. Мої батьки, – він помітно зніяковів, – розповіли, що мамі було 19 років, звали її як Вас. І ще одне. Батьки зберегли.

Він нервово проковтнув, і метушливо вийняв гаманець.

На стіл перед жінкою ліг клаптик жовтого від часу папірець, де її рукою було виведено “Бажаю тобі знайти гарну сім’ю, синку”.

Сумнівів більше не залишилося, і сльози полилися по щоках. Не було і дня, щоб Марія не згадувала свого малюка, не намагалася уявити, яким він став.

Сльози заважали, крали різкість, але вона дивилася на хлопчика – чоловіка? – навпаки, намагаючись побачити того немовлятка, якого 19 років тому залишила на порозі. Вона дивилася в сірі очі, намагаючись знайти схожість. Впізнати його.

І знову відчути – вперше за 19 років – той самий запах.

– Запах щастя.

You cannot copy content of this page