fbpx
життєві історії
Цей фатальний день стався в неділю. Ми, як завжди, були в церкві. Нічого не віщувало біди. І тут я почула, якийсь шум в дверях храму. Потім мама взяла мене і брата за руку, і вивела на вулицю. Спершу я ніяк не могла зрозуміти, що сталося. Всі кругом плакали і казали: “Вже немає”, “Славка з нами вже немає”

Сьогодні хочу поділитись з вами історією свого життя. Навіть, точніше сказати, з життя моєї мамочки. Яку я дуже сильно люблю, але життя якої було не таким вже й безхмарним.

Мама вийшла заміж в 23 роки. В цього чорнявого красеня неможливо було не закохатися. Так як дома вже жила старша сестра з чоловіком, мама переїхала жити до тата – в неперевершеної краси Карпати. Тато був чудовою людиною, і як в селі кажуть: “Руки з правильного місця”. До нього приходили з цілого села за порадою, допомогою, підтримкою. Він ніколи нікому не відмовляв, але це, як виявилося, і погубило його, та про це трохи пізніше.

Моя бабуся, мамина свекруха, була інтелігентною жінкою. Працювала вчителем в школі. Та характер у неї був, м’яко кажучи, не такий, який би хотілося. Можливо вона хотіла для сина іншої невістки, адже всі її діти, а їх було 3 – з вищими освітами, мама таким досягненням похвалитися не могла. Але чомусь бабуся не хотіла помічати її добру сторону і вказувала лише на мінуси.

В селі мама швидко знайшла спільну мову з сусідами, і не тільки. У неї було багато подруг, з якими вона часто зустрічалася. Пам’ятаю, як вони кожної неділі, після Служби Божої, приходили додому, обідали і через деякий час виходили на вулицю, щоб поспілкуватись. Бувало, йдемо з братом прогулятися селом, а там біля кожної вулиці збиралася компанія, як було приємно дивитися на їхні щасливі обличчя.

Я б дуже хотіла написати, що все й надалі у мами з татом склалося добре, та на жаль…

За словами мами, свекруха зробила свою справу. Мама забрала нас з братом, і ми поїхала жити до ішої бабусі. Пам’ятаю, як я раділа коли ми їхали, адже на мене там вже чекали дві старші сестрички (діти маминої сестри, які на той момент вже жили окремо). Ось тільки смутку в маминих очах, я, в той момент, не помічала.

Так ми і стали жити з бабусею Ганею, яка нас любила, годувала смачними пляцками з печі, варениками і прививала любов до Бога.

Звичайно, мамі було дуже важко. Вона часто їздила на заробітки в Херсон, а ми з братом допомагали бабусі й дідусю по господарстві. Ми ніколи не жалілися, розуміли, що більше допомогти нікому.

Тато час від часу до нас приїжджав, та через його недобру звичку – випивати, довго не затримувався.

Цей фатальний день стався в неділю. Ми, як завжди, були в церкві. Нічого не віщувало біди. І тут я почула якийсь шум в дверях храму. Потім мама взяла мене і брата за руку і вивела на вулицю. Спершу я ніяк не могла зрозуміти, що сталося. Всі кругом плакали і казали: “Вже немає”, “Славка з нами вже немає”.

Мені тоді було 12 років, і в своїй голові я перебрала всіх Ярославів, та так і не змогла зрозуміти, за ким так плаче мама та брат. Лише коли мама стала переді мною навколішки і сказала: “Твого тата вже немає” – з-під моїх ніг наче провалився світ.

І лише після всього що сталося, баба Стефа зрозуміла, що цієї біди могло б і не бути, якби вона не заважала щастю двох люблячих людей. Та, на жаль, вже пізно…

З цього часу промайнуло вже багато років. Мені вже 36, а брату 39 (він у мене дуже хороший, майстер на всі руки). Ми обидвоє вже створили свої сім’ї. Мама зробила все, щоб її діти отримали освіту, про яку мріяли, роботу. Можна сказати, що вона присвятила все своє життя нам, адже так і не вийшла заміж вдруге…

Вона й надалі проживає в цьому ж селі, разом з сином і його сім’єю. Я часто їх провідую. І на кінець цієї історії з вдячністю скажу: – Дякую вам мамочко за те, що ми такі, які ми є!

Автор – Наталя У

Спеціально для ibilingua

Передрук заборонений!

Фото ілюстративне з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!