Цей лист ти ніколи не прочитаєш. Тому що я його ніколи тобі не надішлю… Чомусь вважається, що хлопчики переживають набагато гостріше, якщо батько йде з сім’ї. А дівчатка … У них мами є. Я, напевно, «неправильна» дівчинка. Мені важко думати про це досі, хоча я давно стала дорослою.
Ти пішов від нас з мамою, коли мені було п’ять. Цей шлюб і розлучення були не першими і, як показало майбутнє, не останніми в твоєму житті.
Мама змогла тебе зрозуміти і пробачити, а я злилася і плакала. Від того, що інших дівчаток забирають з садка татусі, садять їх на свої сильні плечі, гуляють з ними парком. Але ось яка дивна штука. Ти ніколи і не був зразково-показовим батьком. У мене практично не залишилося ніяких спогадів дитинства, пов’язаних з тобою.
Ми не ходили разом в гості і в цирк. Ти не бігав зі мною по лікарнях, якщо я раптом хворіла. І вже тим більш не проводив зі мною вечори безперервно за якоюсь цікавою грою або навчаючи чомусь новому. Навпаки, найчастіше ти був «десь»: з друзями, на роботі, у відрядженні. У свій час я навіть думала, що відрядження – це назва таємничого і красивого міста, в якому знаходиться твоя РОБОТА.
Одним словом, членами однієї сім’ї ми значилися номінально. Тому коли ви з мамою вирішили розійтися, моє життя майже не змінилося. Просто на нашій кухні більше не пахло твоїми сигаретами, а у ванній – твоїм лосьйоном після гоління. Запахи, раніше такі рідні, зникли разом з тобою.
Мама заміж більше не вийшла, хоча могла. Вона хотіла зробити мене щасливою. Сама… Раз вже вдвох у вас не вийшло.
В кінці кожного місяця наставав «День батька» – ти заїжджав до нас, привозив аліменти. Ти ніколи не проходив далі передпокюї, мовчки віддавав гроші і йшов.
Один з таких короткострокових візитів припав на переддень 1 вересня.
Мама купила мені нову шкільну форму. Я приміряла її незліченну кількість разів, такою чарівною сама собі здавалася. І мені до тремтіння в колінах хотілося, щоб ти мене в ній побачив і сказав щось на кшталт: «Ух, яка ж ти у мене, донечко, красуня. А виросла ж як!»
Пролунав дзвінок ту двері, я помчала одягатися. Але коли вибігла в передпокій, там вже нікого не було.
Напевно, ти поспішав. Напевно, тебе чекали справи важливіші, ніж 7-річна дівчинка в безглуздому фартушку і бантах. Але спробуй пояснити це дитині. Як же я лила ріки сліз..
Коли стала старшою, я – вже не пам’ятаю, як і за яких обставин – дізналася, що ти, виявляється, дуже хотів сина, адже в попередніх шлюбах у тебе були дівчата.
Але і тут я твоїх надій не виправдала. Ти навіть не брав участі у виборі мого імені. З максималізмом, властивим юності, я вирішила, що якби народилася хлопчиком, все було б зовсім по-іншому, і історія нашої родини склалася б інакше. З цього моменту для мами настали нелегкі часи. Я стала поводитися, як мені здавалося, дуже «по-чоловічому»: грубіянила, не приходила ночувати, спробувала свою першу сигарету.
Слава богу, у мами вистачило терпіння, а у мене розуму пережити «важкий період» без втрат. Після першого курсу я влаштувалася на роботу. Вдень вчилася, а вечорами і ночами сиділа за комп’ютером. Робила складні технічні переклади – за них добре платили. Все для того, щоб зняти квартиру і почати самостійне життя. Щоб раптом одного разу ти подзвонив до нас додому, а мама б відповіла: «А її немає вдома. Вона знімає квартиру, за яку, до речі, платить сама». Але ти не дзвонив.
Я закінчила інститут. З юної перекладачки вийшов непоганий начальник відділу з високою зарплатою і великими перспективами кар’єрного росту.
Я росла, купила машину, квартиру. І все це з оглядкою на тебе. «Ось бачиш, тату, яка в тебе дочка. Ти можеш мною пишатися».
Не повіриш, але я і чоловіка вибирала, подумки звертаючись до тебе – чи схвалиш ти мого обранця, чи сподобається він тобі? Високо задана планка у виборі супутника життя допомагала відразу відсікати зайве і непотрібне.
Одного разу мені необхідно було зустрітися з тобою, передати документи. Я готувалася до зустрічі так, як не збираються на перше побачення!
Хвилювалася, продумувала наряд, макіяж, слова, які скажу. Хотіла, щоб ти побачив мене «у всій красі» і застиг в здивуванні. А ще уявляла, як буду розповідати тобі про свої успіхи, а ти будеш посміхатися і тримати мене за руку.
Але все виявилося набагато прозаїчніше. Замість питання: «Як справи?» ти буркнув: «Це все?» і почав уважно вивчати папери.
Закрившись в машині, я довго плакала. Від образи, від жалю до себе, від неможливості змінити щось в наших відносинах… І рапто … Ти пам’ятаєш казку про Снігову Королеву і Маленького Кая, якому потрапив в око крижаний шматочок кривого дзеркала? Ось і я багато років жила з таким уламком у серці. А тоді відчула, що разом з потоком сліз дзеркальний уламок, який приносив мені стільки суму від безглуздих спроб знайти відповіді на питання «Чому?», вийшов. І відразу стало легше…
Ти пройшов повз моє життя. Але, як не дивно, мені є за що тобі дякувати. Намагаючись заслужити твою любов, я звикла завжди і все робити «на відмінно», і цедуже допомогло в житті.
Тож дякую тобі за мою міцну і дружну родину, за розумного чоловіка, за хорошу роботу і достаток. І, знаєш, тату, я тебе простила. Тому що зрозуміла, не можна занадто багато вимагати від людини, якої не існує. У всякому разі, в моєму житті…
Автор: Марина Мукасій
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
