fbpx
життєві історії
Цей ранок я буду ще довго пам’ятати. Всі ми бігали по своїх справах. Хтось у ванні порався, я на кухні нам з чоловіком каву готувала, і дітям сніданок. І тут ми почули дзвінок в двері. Відкривши, я побачила свого свекра. Ми з ним тільки тиждень, як помінялися домівками. – Та я просто так! Привітатися хотів, і побажати гарного дня. – Я розумію, йому сумно, він тільки втратив дружину, з якою прожив душа в душу. Тільки до чого тут ми?

Цей ранок я буду ще довго пам’ятати. Всі ми бігали по своїх справах. Хтось у ванні порався, я на кухні нам з чоловіком каву готувала, і дітям сніданок. І тут ми почули дзвінок в двері. Відкривши, я побачила свого свекра. Ми з ним тільки тиждень, як помінялися домівками. – Та я просто так! Привітатися хотів, і побажати гарного дня. – Я розумію, йому сумно, він тільки втратив дружину, з якою прожив душа в душу. Тільки до чого тут ми?

Три роки тому ми провели свекруху в останню путь. Відносини в мене і з Ромою Федорівною, і з її чоловіком завжди були добрі, за її життя ми спілкувалися, як зазвичай спілкуються всі сім’ї – у свята та за потребою.

Батьки чоловіка жили в нашому ж місті, але в приватному будинку, та після відходу дружини батько занепав, і постійно скаржився, що не може в ньому перебувати, бо все навколо нагадує йому про Рому, дружину, а після сорокових днів попросив нас обмінятися житлом.

Наша двокімнатна була в непоганому стані, побутова техніка вся була присутня, звичайно, самотньому чоловікові похилого віку такий варіант більш підходящий, плюс – моральний фактор. Ми з чоловіком подумали кілька днів і погодилися. Коли повідомили про свою згоду свекру, той зрадів, довго дякував і вибачався за те, що доведеться поратися з речами та оформленням.

Ми його заспокоїли, що все це – проблеми, що вирішуються, і протягом місяця все влаштували.

Близько тижня у новому житлі ми провели спокійно. Облаштовувалися, дещо переробляли під уявлення про господарство, словом – стали домовласниками.

Свекор теж звикав до квартири, і ми навіть іноді турбувалися, дзвонили та цікавилися, чи не треба чогось?

Той ранок я чомусь запам’ятала. Ми збиралися на роботу, був звичайний ранок, я готувала каву і сніданок, і раптом пролунав дзвінок. Я вийшла відчинити двері – на порозі стояв свекор. Спочатку злякалася, мало що сталося, але за мить почула:

– Добрий ранок! А я привітатись зайшов! Як ви тут?

– Та нічого, нормально, на роботу збираємось, Василь Степанович…

– А ну збирайтеся, присяду з вами, кави вип’ю…

– Звісно, ​​заходьте!

Ми випили каву і зібралися йти. Свекор запитав, чи можна йому залишитися, і зголосився замінити щось там в крані, що закапав вранці.

Чоловік навіть зрадів, я не заперечувала.

Але наступного дня повторилося те саме! На порозі знову стояв свекор і знову – привітатися! Наш прийом був уже менш привітний, але це його не зупинило. Василь Степанович став приходити щодня, включаючи вихідні, коли хотілося повалятися в ліжку зайву годинку. З однією лише різницею – по суботах та неділях до “а я привітатись зайшов” додавалася ще “що, спите ще?”

Ми вже почали здригатися від дзвінків у двері, а свекор, ніби не помічав, що завдає нам занепокоєння. Чоловік намагався з ним поговорити, пояснити, що вранці нам ніколи обговорювати останні політичні новини, зведення цін та прогноз погоди на тиждень, а у вихідні хочеться відпочити. Візити свекра не припинялися.

Аргумент у нього був залізний: “Вам що, чашки кави шкода?”

Винятками не були навіть ті дні, коли чоловік їхав у відрядження, а таке траплялося двічі-тричі на місяць. Одного разу, під час його від’їзду я вирішила не відчиняти двері, але, після кількох дзвінків почула стукіт у вікно і побачила фізіономію свекра, що прилипла до скла. Помітивши, що я звернула на нього увагу, він радісно забарабанив по рамі та замахав рукою, мовляв, ось він я! Двері довелося все-таки відчинити, і пролунав радісно-здивований монолог “гостя”:

– А я дзвоню-дзвоню, думаю, може, не чуєш, вирішив у вікно заглянути, а тут ти якраз! Ну, давай кави поп’ємо! Вовка коли приїжджає?

Я безсило опустилася на табурет:

– Василь Степанович, а що, ви не можете в себе кави попити вранці? Мені на роботу треба збиратися!

– То я ж не заважаю, і Володі немає, не буде в тебе під ногами крутитися!

З останніх сил я стрималася, щоб не відповісти, хто тут постійно крутиться під ногами щоранку.

Коли повернувся з відрядження чоловік, ми почали з ним думати, що робити з таким настирливим гостем. Згадали, що Василь Степанович хотів завести собачку, щоб гуляти.

Звернулися до кінологічного клубу, відклали покупку нового дивана та телевізора, і за тиждень привезли свекру чудове цуценя.

Те, що він зрадів – це нічого не сказати. Ми побачили просто дитяче захоплення, а коментарі до подяк “ну, тепер нам є чим зайнятися!” вселяли певний оптимізм із приводу ранкових відвідувань.

Але зраділи ми дуже передчасно. Як і після переїзду, спокійно було близько тижня, а потім, як завжди, о сьомій ранку – дзвінок у двері, і – Василь Степанович, тільки не один, а з Барсом, так він назвав вихованця.

Після появи у свекра цуценя в нашому житті змінилося лише одне – до тем про політику, ціни та погоду додався розділ про собаку.

Свекор міг довго розповідати про звички Барса, і про те, як він його привчає до порядку, а ми з чоловіком тільки безпорадно дивимося один на одного, не знаючи, як нам впоратися з цими ранковими візитерами.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!