Ми з чоловіком обоє з одного райцентру, тут же живуть мої батьки і його мати. Свекруха мешкає на сусідній вулиці.
Побралися ми з Арсеном з великого кохання. коли нам було по 21 року, разом ми були ще зі школи.
Прожили сім років, а діточок небо не давало. Все у нас було: будинок, машина, роботи хороші. Лише щастя батьківства ми були позбавлені.
Свекруха, наче муха, гуділа в Арсена над вухом, що це я неповноцінна, що он скільки навкруги різних дівчат…
Але що цікаво, і в моєму, і в чоловіковому роду були бездітні родичі, тому причина могла приховатися в нас обох. Спеціалісти так точно і не визначили, чому у нас не виходило природним шляхом народити малюка.
Ми нікого не слухали. Вперто йшли до своєї мети. Коли місцеві спеціалісти, знахарі і батюшки розвели руками, ми подалися у столицю. Там нам озвучили єдиний можливий для нас варіант. І ми погодилися.
Назбирали грошей і зробили ЕКО.
Мої батьки нас підтримували від початку, ну а свекруха гнула своє і навіть від мене не приховувала: навіщо такі гроші й зусилля витрачати, коли повно жінок, які б її сину народили дітей, як це передбачено природою.
Арсен на маму не зважав і мене навчив не звертати на неї увагу.
Все пройшло добре, я виносила і народила наших з Арсеном чудових хлопчиків-близнюків.
Привезли нас додому з Києва, бо з’явилися хлопчики на світ в столиці, Арсен і мій тато. Ну а дома вже, коли оговталися, почали приймати гостей. Мама моя взяла відпустку на місяць, щоб щодня допомагати мені перший час.
І ось коли до нас вперше прийшла свекруха, вона глянула на дітей, які сопіли у своєму подвійному ліжечку, і видала:
– Ці діти не справжні. Це не заплановані у Бога душі, які ви дарма привели на світ, – сказала мені свекруха.
У мене і дар мови пропав. Нічого їй не відповіла. Вже вечері у чоловіка на плечі наридалася.
До слова, прийшла мама чоловіка без подарунка навіть, хоча б символічного, малесенького. Та у порівнянні з її словами відсутність подарунка – суща дрібниця…
І тут вже я встала в позу. Непохитну вже чотири роки. Ні Арсен, ні мої батьки не можуть вплинути на моє рішення.
Коли його мама просить побачити хлопчиків чи проситься прийти погратися з ними, я твердо відмовляю і показую лише фото Адамчика і Андрійка, та й то через чоловіка. Ставлення свекрухи до онуків якось раптово змінилося через кілька місяців після народження дітей, вона стала передавати через Арсена подарунки, іграшки одяг, пропонувати допомогу. Але мені все це від неї не потрібне. Я її навіть на своєму порозів бачити не можу.
Живемо на сусідніх вулицях. Але до моїх дітей їй зась!
…Кажуть, треба вміти прощати і відпускати образи. Але я і не тримаю їх. Просто у моїх хлопчиків лише одна бабуся – моя мама, і один дідусь – мій тато, от і все. Іноді помічаю, як свекруха стоїть на нашій вулиці, не далеко від нашого двору, і спостерігає крізь паркан за Адамчиком і Андрійком. Що ж, це найбільше, що я можу їй дозволити. Нехай довольниться.
Автор – Олена М.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
