Цього дня мій робочий день закінчився швидше. Я пройшлась по магазинах, і в передчутті чогось прекрасного, зайшла в нашу затишну квартиру. Не встигла переодягтись, як задзвонив телефон. – Виручай. Немає кому посидіти з Вікусею, а у мене термінові справи. – Ну як відмовиш сестрі. Вже через пів годинки у нас була моя племінниця. “Прекрасне” почалось після того, як я погукала всіх до столу.
Попросили мене з племінницею кілька годин посидіти. Сестра її привезла о шостій вечора. Я як раз тільки з роботи прийшла і чоловіка чекала. Леся заскочила на дві хвилини, Віку від комбінезона звільнила, відразу втекла. Я тільки встигла слідом сказати: – Чим Віку на вечерю годувати?
– Бутерброд їй зроби! Я її заберу, дома сама погодую.
Подзвонила чоловікові, повідомила, що на вечерю у нас будуть бутерброди. Племінниці мультики включила, сама пішла на кухню. Нам, дорослим, намастила бутербродів з червоною рибкою, свіжим огірком і вершковим маслом.
Віці зробила міні-бутерброди зі сметаною, огірком і помідором, з маслом і варенням і ще зі згущеним молоком.
Чоловікові додатково хліб збитим яйцем залила і посмажила, замало йому було б однієї сухом’ятки.
Прикрасила тарілки з бутербродами зеленню, налила чай. Якраз чоловік приїхав, все готово було. Покликала Віку вечеряти.
– Не хочу! Це – не бутерброди! Як у тата хочу! – говорила племінниця.
– Добре, зараз перероблю. Як твій тато робить?
– Хліб маже.
– Чим?
— Майонезом.
– А тобі хіба можна? – засумнівалася я, прикинувши, що можна покласти на майонез для такої юної леді? Та й чи можна?
– Можна, можливо! – впевнено кивнула дівчинка.
Я нарила в холодильнику сир і шматочок молочної ковбаси. Ковбасу вирішила зварити, згадавши, що мама так робила, коли ми з сестрою були маленькими. Віка, в очікуванні нових бутербродів, пішла назад за ноутбук. Ковбаска зварилася, я нарізала сир, змастила хліб тонюсеньким шаром майонезу, спорудила бутерброди.
І знову не догодила.
– Я це їсти не буду! Тато не так робить! Я видала дитині порожню плоску тарілку, пакет з батоном-нарізкою, майонез, блюдечко з залишками скибочок сиру, ковбаси, огірків і помідорів.
– На, сама готуй. Так, як тато робить.
Віка не стала сильно заморочуватися: на скибочку хліба вона видавила чверть пачки майонезу. Поки я підбирала слова, щоб висловити свої емоції, вона встигла гарненько куснути цю “дивину” і ще й посміхнутися.
Виглядало творіння племінниці як якийсь торт, від душі прикрашений збитими вершками. Шар майонезу був товстіший хліба в два рази, і покривав всю поверхню шматка.
У нас з чоловіком поки немає дітей. Але навіть у мене закралася підозра, що так їх не годують. Я акуратно забрала у Віки її шедевр.
– Зайка, я зараз твоїй мамі подзвоню і уточню, чи можна тобі таке їсти. Добре?
Вона кивнула, я взяла в руки телефон.
– Нормально все, нехай їсть! Для Віки це звичайний сніданок, обід, полуденок і вечеря. Більше майже нічого не їсть. Шкідливо, але хоч щось в шлунок падає! Велике дякую нашому татові! – здивувала мене сестра.
– Під твою відповідальність! – попередила я. Не вистачало ще, щоб у Віки заболів живіт, а мене за це зробили винною.
– Під мою, не переживай. Вибач, ніколи. Годині о дев’ятій приїду за Вікою.
Племінниця з’їла всю пачку майонезу. З трьома шматочками хліба. Нам з чоловіком такої пачки вистачає на місяць. Наші з ним очі нагадували блюдця. А з яким задоволенням дитина це їла…
Сестра запізнилася, приїхала в одинадцятій годині, коли Віка вже спала. Ми вирішили попити чай, а потім вже транспортувати сплячу дівчинку в машину.
– Всі мене лають: в саду лають, педіатр лає, мама теж лає. “Годуєте незрозуміло чим, потім скаржитеся на хворі животи!” – дивним голосом Леся передражнила всіх.
– Ну не їсть вона більше нічого! Навіть від цукерок ніс верне. У кого тільки не були, скільки лікарень за останні два тижні ми з нею оббігали, а толку – нуль цілих, нуль десятих. Я втомилася боротися. Нехай їсть то, що хоче.
Леся навіть якось зіщулилася, як мені здалося, в очікуванні того, що я теж почну її лаяти. Хотілося б. Не діло це, коли п’ятирічна дитина уминає за один присід майже цілу пачку майонезу. Але… Чужі діти – темний ліс, як і чужа душа.
У мене немає дітей, як я можу щось радити? Я мовчки обняла Лесю. Їй і так непросто. Навряд чи вона сильно як рада такій “їжі” дочки.
– Чоловік – такий-сякий: сам постійно хліб з майонезом їсть, і Віку навчив, тепер заохочує постійно. Я починаю забороняти, він дозволяє. Ще й дочці каже: “Дивись, рідненька, яка у нас мама жадібна. Але ми її слухати не будемо, зараз тато тобі намаже”.
Не можу більше, не можу. Мені сни сняться, що я з РАЦСу виходжу вільною. Може реально розлучитися? – беззвучно заплакала Леся.
– Тобі вирішувати. Встав чоловікові “звездюлей” по перше число. Або годуй його тільки хлібом і майонезом, раз йому так подобається. Більше взагалі нічого не готуй. А розлучення… Тобі вирішувати, Леся. Лише тобі.
Сестра одягла Віку, чоловік допоміг винести сплячу принцесу до під’їзду і посадити в машину.
Шкода Лесю. І Віку шкода. Їх татко завжди був злегка дивним. Але тут він перейшов усі межі.
Щоденні страви з хліба і майонезу Лесі не допомогли. Як і скарга мами її чоловіка на його поведінку. Зате допомогла перебита посуда, загроза розлученням і гучний істеричний крик. Сестра навіть голос зірвала, до такої міри на чоловіка кричала.
Майонез в її будинку не з’являється, як принесе чоловік з магазину – розлучення. Віка цілий день вимагала свої улюблені “бутерброди”, відмовляючись їсти щось інше.
Сніданок пропустила, обід пропустила, вечерю пропустила. Об одинадцятій вечора попросила тарілку супу. Все добре? Напевно. Тільки, на місці Лесі, я б до чоловіка придивилася. Ненадійний він товариш, на мій погляд.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
