Цього року на День Незалежності подруги потягнули мене в місто. – Ти одна – самотня. Але нічого, скоро ми тебе посватаємо, – говорили вони. Я була заміжня, маю дорослу дочку, і про чоловіка й не замислювалася. А для чого? Мені ж вже далеко не сорок, і навіть не п’ятдесят. Якось слово за словом, і цей чудовий день підійшов до кінця.
Мені вже трохи більше за п’ятдесят. Я ніколи не була худенькою, ще змалечку мене називали пампушком, але я не брала собі це близько серця. У мене хороша робота, і співробітники замінили мені сім’ю. Ні, я була один раз раз заміжня, є донька, але не склалося у нас чомусь з чоловіком.
Я не скиглю з цього приводу. Вважаю, що все в Божих руках, і так мало статися. Я досить весела і комунікабельна.
Ми з подругами любимо сходити разом в кафе, на концерт або в кіно, а іноді і зовсім посидіти на природі під хорошу закуску. І всякий раз наступає такий момент, коли розмови неминуче зводяться до одного – до чоловіків.
Так сталося і цього разу. Гуляли ми на День Незалежності, а потім знайшли приховану за кущами лавочку і осіли там святкувати.
– Ось скільки тобі можна жити одній? – в сотий раз запитала мене рудоволоса Інна, між іншим, сама самотня жінка, – Ти ж у нас розумна, красива, придане, знову ж таки, є (це вона про мою квартиру, напевно). Пора б уже й нареченим обзавестися!
– Та облиш ти вигадувати! – мляво відмахнулася я і зареготала. – Онуками з дня на день дочка порадує, а ти все – женихи, женихи… Та й де їх тепер взяти? Хороші всі давно при дружинах, а в неодружених одні, самі знаєш, хто ходять. Ось треба воно мені?
– А ми тобі вдівця знайдемо! – впевнено сказала Тетяна, єдина серед нас щаслива володарка чоловіка.
– Та годі вам, дівчатка! Мені і так добре. Звичайно, я трохи лукавила, адже одній дні коротати не так вже й радісно, та ось тільки і кого попало в своє життя пускати не хочеться. Так і сиділи ми, сміючись і перемовляючись, поки мені не захотілося, пардон, в дамську кімнатку.
– Так сядь ти за кущ, хто тебе тут бачить? – запропонувала Інна. Начебто, і не гарно так, тільки сил терпіти зовсім не було, а до найближчої дамської кімнати було страх як далеко. Я озирнулася. Народу майже немає, на вулиці стемніло… Ай, була не була, згадати молодість чи що? Відійшла я від стежок подалі, справи свої зробила, оговталася і швидким кроком поспішила назад до подруг… Корінь берези під моєю ногою виявився так несподівано, що я не втримала рівноваги і буквально звалилася всією своєю масою об землю. А встати ну ніяк не можу!
– Ба, а кажуть, красиві жінки на дорозі не валяються! – пролунав приємний чоловічий голос над моєю головою, – А ви що тут робите?
– Валяюсь! – не втрималася від роздратування я.
– А навіщо?
– Вас чекаю! Може, допоможете піднятися?
– Ах так! Звичайно, мадам! – галантно відповів голос і переді мною з темряви виникла досить міцна чоловіча рука. Коли з горизонтального положення я все ж прийняла вертикальне, то зуміла розгледіти, що володар приємного голосу і міцних рук є не тільки приблизно моїм ровесником, але ще і дуже симпатичним чоловіком.
– Мила паняночко, може я проведу вас до будинку? – запитав він.
— А я тут не одна.
– З чоловіком?
– Я незаміжня. Ми тут з подругами відпочиваємо.
– Ой, та йди вже, йди! – зареготали в голос мої подружки, виявляється, що спостерігали за цією смішною подією, – І ми додому підемо.
З тих пір пройшло два роки, і весь цей час я не розлучаюся зі своїм Романом ні на хвилину. Навіть задумались, щоб узаконити наші стосунки. Я правда, не дуже хочу. Що люди про нас скажуть? Вже не той вік. Хоча, хтозна – хтозна. В нас це і справді доля. Ну не дарма я там валялося: в той час і в тому місці…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
