Цього року Великдень мав пахнути паскою, а не образою. Але, замість дзвінких яєчок і паски з родзинками, я отримала від свого зятя фразу, після якої світ перевернувся – “Мамо, ми вирішили не йти до церкви. Нам це не треба”. І в той момент я зрозуміла: традиції не передаються просто так. Їх треба берегти як вогонь – інакше згаснуть.
Я – Валентина. Мені 63. Я з тих жінок, які на Великдень замість кави п’ють кропиву, бо “так робили в мами”, і які рік у рік виписують список “що в кошик”, хоч знають його на пам’ять. У мене є донька Ліля і зять Олег. І двоє внуків – Соломійка та Остапчик. Раніше я думала, що ми одна родина. А тепер… тепер я не впевнена, чи ми святкуємо той самий Великдень.
Все почалося ще у Вербну неділю. Я, як завжди, пішла до церкви з вербою. Принесла її додому, поставила у вазу. А Ліля побачила – і тільки скривила губи.
– Мам, ну навіщо та верба? Все одно ж ніхто не вірить у те, що вона “б’є, не я б’ю”…
– То ти не віриш? – перепитала я. – А як же бабця казала? Вдарить – і здоров’я буде на цілий рік.
– Мамо, це казки. Давай без обрядів, добре?
Я промовчала. Бо знала, що якщо зараз не стримаюся – до Великодня оговтатися не встигнемо.
А потім був четвер – Чистий. В хаті пахло свіжою білизною, паска вже підходила в теплій духовці. Я запитала Лілю, чи допоможе вночі пекти ще одну партію. Вона тільки махнула:
– У нас у пекарні смачніші. Ми замовили.
І от тоді я вперше замислилася: чи це ще мій Великдень?
Але найбільше мене вразив ранок Великої суботи.
Я зайшла на кухню, вбрана, з хусткою, кошик прикритий білою серветкою, як завжди.
– Олеже, ви вже зібралися? Освятити час!
Олег, мій зять, дивився в телефон. Не підвівши голови, сказав:
– А ми цього року не підемо.
– Що значить – не підете?
– Ну, ми подумали… це ж символ. Можна просто в душі відчути свято, не обов’язково стояти під церквою.
Я мовчала. Але мовчати в мені означало збирати бурю.
– А діти? – нарешті видушила я. – Вони мають бачити, знати, вчитися.
– Ми не хочемо нав’язувати їм щось. Хай самі вирішать, коли виростуть.
– Олеже, та що вони самі вирішать, як не бачитимуть нічого? Це як дати порожній зошит без олівця – хай, мовляв, самі малюють.
Він зітхнув. І додав:
– Мамо, я вас прошу. Не робіть з цього щось грандіозне.
Я пішла у свою кімнату. Дивилась на кошик, на рушник, що колись вишила мама. І знала – піду сама.
Церква була повна. Люди стояли, тримали кошики, як скарби. Священник бризнув свяченою водою – і я вперше не відчула радості. Бо не було поруч Лілі, не було Соломійки, не було сміху Остапчика, коли він вигукував “вода попала на ковбаску!”
Я повернулась додому. Поставила кошик на стіл. І просто сказала:
– Хочете – їжте. Не хочете – не чіпайте.
Тиша. Ліля навіть не глянула в мій бік. А Олег спокійно смажив яєчню. Соломійка підбігла:
– Бабусю, можна взяти яйце?
Я кивнула. Вона засміялася – і це була єдина крапля радості.
Увечері, я не витримала. Подзвонила своїй подрузі Ганні.
– У вас освячували?
– Та певно! – засміялася вона. – І свекруха прийшла, і діти побігли з кошиками… А що, в тебе знову з Лілею проблеми?
Я кивнула в телефон.
– Вони вирішили, що “це не їхнє”.
Ганна помовчала. Потім сказала:
– Тримайся, Валю. Молодь тепер інша. Але не бійся – діти пам’ятають не лише, що було в церкві. А як пахло в хаті. Як бабця казала “Христос воскрес!” з посмішкою. Тримайся за те.
Я мовчала. Але її слова сиділи в мені.
В неділю вранці я все ж сказала:
– Христос воскрес.
– Воістину воскрес, мамо, – буркнув Олег, не відриваючись від телевізора.
А Ліля підійшла, обняла мене. Лише тоді. Ледь, несміливо.
– Мам… не ображайся. Ми просто інакше бачимо світ.
– То й я інакше вже бачу, Лілю, – відповіла я. – Бо у мене перед очима – твоє дитинство, як ти бігала з писанкою, і як тепер дивишся на мене, ніби я – музейний експонат. А мені ще хочеться бути людиною. Частиною вашого життя. Не лише “бабцею, яка щось вимагає”.
Вона схилила голову. І нічого не сказала.
А я подумала – можливо, треба змінити підхід. Не воювати. А просто бути. Бути тією, яка готує, любить, пече паски – не тому, що так “треба”, а тому що так я вмію любити.
А ви як вважаєте? Якщо традиції більше ніхто не підтримує – чи варто за них боротися? Чи краще відпустити… і стати просто бабусею з паскою, яка все ще чекає, що хтось скаже “Христос воскрес”?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
