Цього року Великдень мав пахнути паскою, а не образою. Але, замість дзвінких яєчок і паски з родзинками, я отримала від свого зятя фразу, після якої світ перевернувся – “Мамо, ми вирішили не йти до церкви. Нам це не треба”. І в той момент я зрозуміла: традиції не передаються просто так. Їх треба берегти як вогонь – інакше згаснуть

Цього року Великдень мав пахнути паскою, а не образою. Але, замість дзвінких яєчок і паски з родзинками, я отримала від свого зятя фразу, після якої світ перевернувся – “Мамо, ми вирішили не йти до церкви. Нам це не треба”. І в той момент я зрозуміла: традиції не передаються просто так. Їх треба берегти як вогонь – інакше згаснуть.

Я – Валентина. Мені 63. Я з тих жінок, які на Великдень замість кави п’ють кропиву, бо “так робили в мами”, і які рік у рік виписують список “що в кошик”, хоч знають його на пам’ять. У мене є донька Ліля і зять Олег. І двоє внуків – Соломійка та Остапчик. Раніше я думала, що ми одна родина. А тепер… тепер я не впевнена, чи ми святкуємо той самий Великдень.

Все почалося ще у Вербну неділю. Я, як завжди, пішла до церкви з вербою. Принесла її додому, поставила у вазу. А Ліля побачила – і тільки скривила губи.

– Мам, ну навіщо та верба? Все одно ж ніхто не вірить у те, що вона “б’є, не я б’ю”…

– То ти не віриш? – перепитала я. – А як же бабця казала? Вдарить – і здоров’я буде на цілий рік.

– Мамо, це казки. Давай без обрядів, добре?

Я промовчала. Бо знала, що якщо зараз не стримаюся – до Великодня оговтатися не встигнемо.

А потім був четвер – Чистий. В хаті пахло свіжою білизною, паска вже підходила в теплій духовці. Я запитала Лілю, чи допоможе вночі пекти ще одну партію. Вона тільки махнула:

– У нас у пекарні смачніші. Ми замовили.

І от тоді я вперше замислилася: чи це ще мій Великдень?

Але найбільше мене вразив ранок Великої суботи.

Я зайшла на кухню, вбрана, з хусткою, кошик прикритий білою серветкою, як завжди.

– Олеже, ви вже зібралися? Освятити час!

Олег, мій зять, дивився в телефон. Не підвівши голови, сказав:

– А ми цього року не підемо.

– Що значить – не підете?

– Ну, ми подумали… це ж символ. Можна просто в душі відчути свято, не обов’язково стояти під церквою.

Я мовчала. Але мовчати в мені означало збирати бурю.

– А діти? – нарешті видушила я. – Вони мають бачити, знати, вчитися.

– Ми не хочемо нав’язувати їм щось. Хай самі вирішать, коли виростуть.

– Олеже, та що вони самі вирішать, як не бачитимуть нічого? Це як дати порожній зошит без олівця – хай, мовляв, самі малюють.

Він зітхнув. І додав:

– Мамо, я вас прошу. Не робіть з цього щось грандіозне.

Я пішла у свою кімнату. Дивилась на кошик, на рушник, що колись вишила мама. І знала – піду сама.

Церква була повна. Люди стояли, тримали кошики, як скарби. Священник бризнув свяченою водою – і я вперше не відчула радості. Бо не було поруч Лілі, не було Соломійки, не було сміху Остапчика, коли він вигукував “вода попала на ковбаску!”

Я повернулась додому. Поставила кошик на стіл. І просто сказала:

– Хочете – їжте. Не хочете – не чіпайте.

Тиша. Ліля навіть не глянула в мій бік. А Олег спокійно смажив яєчню. Соломійка підбігла:

– Бабусю, можна взяти яйце?

Я кивнула. Вона засміялася – і це була єдина крапля радості.

Увечері, я не витримала. Подзвонила своїй подрузі Ганні.

– У вас освячували?

– Та певно! – засміялася вона. – І свекруха прийшла, і діти побігли з кошиками… А що, в тебе знову з Лілею проблеми?

Я кивнула в телефон.

– Вони вирішили, що “це не їхнє”.

Ганна помовчала. Потім сказала:

– Тримайся, Валю. Молодь тепер інша. Але не бійся – діти пам’ятають не лише, що було в церкві. А як пахло в хаті. Як бабця казала “Христос воскрес!” з посмішкою. Тримайся за те.

Я мовчала. Але її слова сиділи в мені.

В неділю вранці я все ж сказала:

– Христос воскрес.

– Воістину воскрес, мамо, – буркнув Олег, не відриваючись від телевізора.

А Ліля підійшла, обняла мене. Лише тоді. Ледь, несміливо.

– Мам… не ображайся. Ми просто інакше бачимо світ.

– То й я інакше вже бачу, Лілю, – відповіла я. – Бо у мене перед очима – твоє дитинство, як ти бігала з писанкою, і як тепер дивишся на мене, ніби я – музейний експонат. А мені ще хочеться бути людиною. Частиною вашого життя. Не лише “бабцею, яка щось вимагає”.

Вона схилила голову. І нічого не сказала.

А я подумала – можливо, треба змінити підхід. Не воювати. А просто бути. Бути тією, яка готує, любить, пече паски – не тому, що так “треба”, а тому що так я вмію любити.

А ви як вважаєте? Якщо традиції більше ніхто не підтримує – чи варто за них боротися? Чи краще відпустити… і стати просто бабусею з паскою, яка все ще чекає, що хтось скаже “Христос воскрес”?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений

You cannot copy content of this page