Цього року я серйозно поставився до новорічних обіцянок. Я позбулася старого дивана і чоловіка, який лежав на ньому.
– Дмитре, досить! – я сказала твердо, стоячи посеред вітальні, обпершись рукою об стіну. – Збирай свої речі й йди. І забери з собою цей старий диван.
Дмитро зірвав погляд із телевізора й подивився на мене так, ніби вперше побачив. Та його подив мене вже не зупинить. Я знала: це рішення було правильним.
Ми жили разом понад десять років. Десять довгих років, де я, Христина, стала всім: і годувальницею, і прибиральницею, і терплячою дружиною. А він? Дмитро займався лише одним – лежав на дивані та перемикав канали телевізора.
А колись усе починалося зовсім інакше. Я була наївною двадцятирічною дівчиною, коли зустріла його. Він був веселий, трохи нахабний, популярний серед друзів. Його безтурботність здавалася мені чарівною. Я тоді думала: ось воно, справжнє кохання.
– Ти така гарна, Христю, – шепотів він, обіймаючи мене біля університетського корпусу. – Ми обов’язково будемо щасливими разом.
І я вірила. О, як я вірила! Тільки життя швидко показало, що слова Дмитра – це одне, а дії зовсім інше.
Після університету я знайшла роботу в місцевій бібліотеці. Спершу зарплата була невеликою, але я прагнула більшого і, зрештою, стала її директоркою. А Дмитро? Він спочатку пробував працювати, але щоразу знаходив причину звільнитися.
– Роботи нема, Христю, – бурчав він, сидячи на дивані. – Ні тут, ні в сусідньому районі.
– А якщо пошукати щось інше? – намагалася я допомогти. – Може, не зовсім те, що ти хотів, але хоч якась стабільність?
– Ти не розумієш, – різко перебивав він. – Я не буду працювати абияк.
І все. Розмова на цьому закінчувалася. Мій чоловік повертався до телевізора, а я – до своєї рутини. Прибирати, прати, готувати. День за днем.
Одного дня, напередодні Нового року, моя найкраща подруга Олена витягла мене до кафе.
– Ти вже себе загнала! – сказала вона, коли я почала виправдовуватися, чому не можу. – Підемо, поговоримо.
Я погодилася.
– Ну, як Дмитро? – спитала вона, коли ми вже пили каву.
Я зітхнула.
– Усе так само. Він не працює, а я тягну все на собі.
Олена підняла брови.
– Христю, ти ж гарна, розумна жінка. Чому дозволяєш себе так використовувати?
– Це мій чоловік, – відповіла я, опустивши очі.
– Але ти ж його навіть не любиш більше, правда?
Її прямота збила мене з пантелику. Я мовчала.
– Слухай, – продовжила вона. – Скоро Новий рік. Ідеальний час для змін. Позбудься того, що тебе тягне вниз.
Ці слова засіли в мене в голові.
Коли я повернулася додому, картина була звичною: Дмитро лежав на дивані, навколо крихти й чашки з недопитим чаєм. Я відчула, як щось у мені ламається.
– Дмитре, з мене досить! – сказала я.
Його обличчя застигло.
– Що ти маєш на увазі?
– Я більше так не можу. Збирай речі й йди. І цей диван теж забери.
Було важко. Дмитро сперечався, благав, потім гнівався. Але я не здалася. Усе, що мене стримувало, залишилося в минулому.
Сьогодні я почуваюся вільною. У квартирі чисто й затишно. Я знову вчуся радіти простим речам – книгам, зустрічам із друзями, навіть звичайному вечірньому чаю.
А ви, дорогі читачі, коли-небудь приймали рішення, яке кардинально змінювало ваше життя? Що вам допомогло знайти в собі сили? Поділіться, мені дуже цікаво!
