Цього року замість куті і пампушків, які ми кожного разу готували з дочкою, я буду просто запарювати чай і слухати тишу. Моя донька віддає перевагу святкувати Різдво зі своїм багатим батьком, ніж з матір’ю, яка купує подарунки на базарі.
– Мам, а тато казав, що цього року він купить величезну ялинку, як у кіно! – вигукнула Юля, щойно переступивши поріг. Її очі світилися радістю, а я лише мовчки роздягала її.
– Ну добре, – намагалася відповісти спокійно, хоч всередині мене все стискалося. – А ми з тобою прикрасимо нашу маленьку ялинку. Вона теж буде гарною, побачиш.
Юля відразу скривила губки, але нічого не сказала. Я ж відчувала, як з кожним словом моя впевненість кудись зникає. Я хотіла вигукувати від образи, але стрималась. Донька не повинна бачити цього.
Цього року Різдво мало пройти без неї. Павло, мій колишній чоловік, тиждень тому мені заявив:
– Ми домовлялися, що минулого разу Святвечір був у тебе, а тепер Юля має бути зі мною.
Його слова звучали як грім. Ніби у мене не залишалося права на протест. Я знала, що суд теж на його боці – стабільна робота, велика квартира і можливість «забезпечити гідне життя». А що я? Однокімнатна квартира, тимчасові підробітки і постійне жонглювання між рахунками.
Після цього я ще кілька днів намагалася триматися, але коли Юля принесла з садочка малюнок, де була величезна ялинка і подарунки під нею, мій захист остаточно впав.
– Мамо, у тата буде справжній Миколай! – хвалилася вона. – А я йому розкажу віршика, щоб він приніс мені той конструктор, як у Насті.
– А хіба наш святий Миколай гірший? – тихо промовила я, більше до себе, ніж до неї.
Звісно, я розуміла, що не можу конкурувати з Павлом. Його родина завжди була багатою. Після розлучення він швидко став на ноги, а я… Я лишилась з мішком спогадів і донькою, якій тепер доводиться ділити любов між мамою й татом.
Пам’ятаю, як два роки тому він просто пішов. Все сталося зненацька. Юлі щойно виповнилося три, і я була впевнена, що ми щасливі. Але Павло думав інакше.
– Олено, мені шкода, але я закохався в іншу. Я не можу так більше.
Закохався? Я стояла посеред кухні, тримаючи чашку чаю, і не могла видати жодного слова. В його словах не було жалю чи сумніву. Все було вирішено.
Пізніше я зустріла її. Струнка, доглянута, в одязі, що коштує стільки, скільки я заробляю за місяць. Як мені було з нею змагатися? Я виглядала як втомлена мама, яка ночами сидить з донькою, а вдень підробляє де може.
Після розлучення Павло допоміг нам продати квартиру, але на виручені гроші вдалося взяти лише цю маленьку однокімнатну. Аліменти він сплачує справно, та цього все одно ледве вистачає на життя. Він оплачує садочок, інколи відправляє гроші на додаткові гуртки. Але щоразу, коли Юля повертається від нього, у мене всередині щось ниє.
– Мамо, а чому у нас так мало іграшок? У тата їх більше, – одного разу спитала вона.
– Бо нам з тобою достатньо того, що ми маємо, – відповіла я і підсунула їй до рук ляльку.
Я довго не могла звикнути до цього життя. До його дзвінків і умовностей. До того, що на вихідні я інколи лишаюся сама, бо Юля проводить час із татом. Та це Різдво було для мене особливим, бо вперше я залишусь зовсім сама. Без її сміху, без ранкового відкривання подарунків і без нашої традиції разом готувати кутю і ліпити вареники.
Напередодні Святвечора я прикрасила нашу ялинку сама. Вона дійсно була маленькою, але іншої я просто не могла собі дозволити. Під нею я поклала пакунок, загорнутий у яскравий папір – подарунок для Юлі, який чекатиме її повернення. Дивлячись на нього, мені стало важко дихати.
Ввечері я зателефонувала мамі.
– Приїжджай до нас завтра, доню. Не можна сидіти самій у свята.
– Добре, мамо, – збрехала я, бо насправді нікуди не збиралася.
Коли настав Святвечір, я сиділа на кухні, слухаючи тишу. Це була найгучніша тиша у моєму житті. Десь там, у великій квартирі, Юля, мабуть, розпаковувала свої подарунки. Вона сміялась, її тато фотографував її щасливу усмішку, а я… Я просто наливала собі чай і дивилася на порожнє місце навпроти.
Я розуміла, що не можу конкурувати з Павлом. Він має ресурси, можливості, час. Він водить Юлю в дорогі магазини, катає на ковзанах і обіцяє подорожі за кордон. А що можу дати їй я? Любов? Чи вистачить її, коли вона підросте і почне порівнювати?
Наступного дня Юля повернулася. Вона увірвалася до квартири, як вихор.
– Мамо! А святий Миколай був справжній! І подарунків багато-багато! – хвалилася вона, бігаючи по кімнаті.
– А що він тобі приніс? – запитала я, намагаючись усміхнутися.
– Ось, – простягнула вона мені маленького ведмедика. – А це для тебе, мамо! Тато сказав, що ти любиш м’які іграшки.
Я взяла ведмедика до рук і ледь стримала сльози.
– Дякую, люба. Він дуже гарний.
Того вечора, коли Юля заснула, я довго сиділа біля її ліжечка і дивилася на неї. Вона посміхалася уві сні. Я знала, що її щастя – найважливіше. І я готова терпіти це знову і знову, якщо це зробить її життя кращим.
А як ви, дівчата? Як ви долаєте такі моменти, коли ваше серце роздвоюється, але ви мусите бути сильними для своїх дітей? Що допомагає вам триматися?
