Цього Великодня я вирішила – досить. Досить бути фоновим елементом свята, жінкою в фартусі, яка перетворюється на багаторукого робота, що пече, смажить, сервірує, тримає всіх у межах нормального. Я, Марта, яка колись мріяла стати художницею, знову стою над каструлею борщу з писанкою в руці, і розмірковую: а хто я тепер?
Все почалося, як завжди. Родина Андрія – мій чоловік, його батьки, сестра з дітьми, наші куми – всі “традиційно” мали з’їхатися до нас. Бо “у вас хата велика”, бо “ви ж у місті”, бо “ти так смачно готуєш, Марто”. І кожного разу ці аргументи клали мене на амбразуру без обговорення.
Цього року я не витримала і написала в сімейний чат:
– Люди, а давайте хтось щось принесе. Я зроблю м’ясо і салати, а решта – пиріг, паску, щось для дітей. Ділимо відповідальність!
Тиша. Потім блимає повідомлення від свекрухи:
– Марточко, ми з татом ледь встигаємо підготуватись, а ще дорога. Може, візьмемо щось з супермаркету? Але без домашнього твого хлібчика – не Великдень.
Сестра Андрія:
– У нас малий занедужав, не встигнемо нічого готувати. Але ми з радістю все з’їмо.
І ось я знову залишаюсь із супом, двома печенями, шістьма видами салатів і обов’язковим кроликом з марципану, бо дітям ж треба “атмосферу”.
– Андрію, – сказала я йому того вечора, витираючи стільницю, – я вже не тягну. Я не відчуваю свят. Я відчуваю, що згораю.
Він підняв очі з телефона.
– Ну ти ж завжди це робила. Тобі ж подобалось.
– Подобалось. Коли я відчувала, що мене не сприймають за належне. А зараз – я, як автомат, всі думають, що це моє покликання – вигинатися.
– Ти перебільшуєш.
– Ні. Я просто більше не хочу.
І я не хотіла. Наступного ранку я не встала з ліжка. Діти самі ввімкнули мультики. Андрій походив з кімнати в кімнату, потім зайшов і запитав:
– Ти що, занедужала?
– Втомлена. Від вас усіх.
Він нічого не сказав. Але через пів години почувся звук міксера. Потім запах паски. Потім гупання – Андрій щось упустив. Я не вставала.
Коли приїхала рідня, я вже була у джинсах і светрі, з книжкою в руках. Свекруха розгублено обійшла мене:
– Марточко, ти не переодяглася? Що з тобою?
– Я вирішила святкувати як гість. Відпочиваю, – посміхнулась я.
Вона зніяковіла. Сестра чоловіка шепнула:
– А що сталося? Ви посварилися?
– Ні. Просто я більше не служниця, – спокійно відповіла.
Андрій намагався щось пояснити їм, але виглядав так, ніби сам ще не до кінця зрозумів, що відбувається. А я просто сиділа й спостерігала, як хаос поступово охоплює дім. Забутий майонез, переварені яйця, діти з липкими руками, свекруха, що не може знайти вазу для квітів. І я – вперше без відчуття провини. Це не мій хрест. Це їхні свята – нехай і організовують.
Ввечері Андрій підійшов до мене, коли всі вже роз’їхались.
– Я не знав, що тобі так погано. Чому ти раніше не сказала?
– Казала. Просто ти слухав не вуха, а уявленням про зручну дружину.
Він сів поряд.
– Я не хотів, щоб ти почувалась загнаною.
– Але й не зробив нічого, щоб я почувалась партнеркою. Не прислуховувався. Не питав. Просто… плив за течією, де я гребу обома веслами.
Він замовк. Потім сказав тихо:
– Я хочу змінити це. Але не знаю, з чого почати.
– Почни з того, щоб наступного разу ти перший склав список справ і запропонував, хто що зробить. І не забудь – я не повернусь туди, де мені погано.
Наступного ранку він приготував сніданок. Діти принесли мені чай. І, може, вперше за багато років, я дійсно відчула – Великдень.
Я не знаю, чи все зміниться. Я не чекаю ідеалу. Але я більше не дозволю перетворювати себе на “атмосферу”. Бо жінка – це не лише рушник на столі. Це не розігріта печеня й усмішка на фоні.
А тепер скажіть мені чесно – ви колись теж відчували, що ваше свято стало обов’язком? І що ви зробили з цим?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
