Цьогоріч на Великдень я вперше відчула себе чужою у власній хаті. Світлана, моя невістка, знову “делегувала” мені всі святкові турботи, а син Борис традиційно втік у справи. Коли я зрозуміла, що готую все для людей, які навіть не спитали, як у мене справи – щось у мені надломилось. Але найважче було не через втому. А через мовчання, байдужість і це вічне “ти ж сама краще знаєш, як робити”.
– Мамо, ви ж знаєте, я ці крученики не вмію. Та й ваша заливна риба все одно смачніша, – Світлана всміхається солоденько, поправляючи зачіску. – Ви зробіть, як завжди, добре?
Я стояла біля плити, розкладаючи вже третю порцію тієї риби в судочки. Хотіла сказати: “може б ти бодай бурячок натерла?”, але стрималась. Бо знаю цю її “усмішку ввічливої відмови”.
Борис зайшов на кухню, шукаючи зарядку.
– Синку, може, допоможеш мені натерти хрін? – спитала я з надією.
– Ма, та я зараз, у мене ще з роботою хвости, до ноутбука треба. Хрін потім, добре?
– Звісно. “Потім”. – буркнула я, хоч знала, що “потім” означає ніколи.
Світлана вже пів години щось тикала на планшеті.
– Світлано, я ж тебе просила занести серветки в залу і викласти паски на серветку. Ти зробила?
– Ще ні, я підбираю кольори для стрічок у кошик. В інстаграмі бачила такий класний декор, хочу повторити.
– Тобто серветки ніхто не заніс?
– Я ж зараз, після стрічок. Не переймайтесь так, мамо.
“Не переймайтесь?” У мене руки в рибному желе, спина від печі гуде, а вони не переймаються.
У п’ятницю я прокинулась о шостій ранку, бо ж треба було ще витерти вікна, помити люстри, залити холодець, перерахувати всі яйця, аби вистачило для фарбування. Син пішов на автомийку – бо ж “великодній антураж має бути й у машині”, а Світлана поїхала “вибрати образ для освячення”.
А я залишилась наодинці з ганчіркою і духовкою. Знову.
До вечора хата блищала, я ледве пересувала ноги, а вони… Світлана сіла на диван, задерла ноги і прокоментувала:
– Ого, як чисто! Ви – супергеройка. Я б так не змогла.
– Та могла б, – сказала я, – якби захотіла.
– Ну, я ж не така моторна, як ви. А що, тісто вже підходить? – і вже заглядає у діжу, навіть не помивши рук після телефону.
– Та не тісто має підходити, а совість, – хотілось відповісти.
Велика субота. Стіл накритий, страви охолоджуються, в хаті пахне бабусиною паскою з ваніллю. Я стою, розкладаючи ложки по серветках. Борис і Світлана сидять на кухні, п’ють каву і переглядають меми. Регочуть.
– А ти пам’ятаєш, як твоя мама колись носила все до церкви у відрі? – каже Світлана.
– Та ну! – Борис розсміявся. – Мама тоді ще ті великодні крашанки в целофан загортала, пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Бо ви обидва тоді були ще не вміли носа собі витерти, – сказала я різко. – Але їли все до крихти. І дякували.
Вони замовкли. І я подумала – чи це взагалі моє свято, якщо я його весь на кухні проводжу?
Після святкового сніданку, на який Борис запізнився, а Світлана забула винести хліб, я просто сказала:
– Наступного року я святкуватиму у тітки Марії. З вас – святковий стіл. Хай тепер ви покажете, як це “не перейматися”.
– Мамо, та навіщо ви так? – Світлана округлила очі. – Це ж традиція – ви завжди готуєте!
– Так, готую. Але традиції – це не про одностороннє зусилля. Це про спільну пам’ять і спільну працю. А в нас – шоу-готування з однією акторкою на сцені.
І я пішла до кімнати. А на вулиці вже співали пташки.
Цього Великодня я зрозуміла, що не святкування втомлює, а байдужість. Коли тебе сприймають як “мамин сервіс”, а не як живу людину з серцем, спиною і бажанням бодай раз почути: “Мамо, давай я це зроблю”.
А як у вас, читачі? Буває таке, що вся сім’я святкує, а ви – на кухні, в фартуху? Чи вдається вам якось розірвати це коло? І якщо так – як саме ви це зробили?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
